Головна | Козацька доба | Війни XIX-XX ст | Краєзнавство | Мовознавство | Туризм | Література | Друзі | Контакти   
 

Чернігіво-Сіверщина і Друга світова війна

Бойовий шлях 217-ї піхотної дивізії вермахту

Станіслав КРАПИВ’ЯНСЬКИЙ (Ніжин), Ніжинська старовина №4-5, 2007р

Головна мета даного дослідження полягає у вивченні бойового шляху 217-ї піхот- ної дивізії вермахту, доля якої вирішувалася в оборонних боях на підступах до Ніжина – останнього великого вузла оборони ворога на київському напрямку, який прикривав підступи до Дніпра. Сьогодні маємо лише кілька публікацій, у яких є фрагментарні згадки про це німецьке військове з’єднання.

217-а піхотна дивізія вермахту була сформована 17 серпня 1939 р. як тренувальна частина, а вже з 26 серпня 1939 р. значиться як бойова частина у Східній Пруссії, що була приписана до І Військового округу. Належала до «Третьої хвилі». Військове з’єднання в літературі ще називали Східно-Прусською дивізією, оскільки її рядовий і командний склад поповнювавя, як правило, якраз із вихідців цієї німецької землі. Дивізія складалася з 311-го, 346-го, 389-го піхотних полків, 217-го артилерійського полку, 217-го саперного батальйону, 217-го батальйону зв’язку, 217-го важкого (моторизованого) дивізіону, моторизованого загону винищувачів танків, розвідзагону, тилових служб, медичної, ветеринарної та поштової служб, взводу військової поліції тощо [2]. Першим командиром дивізії був генерал Ріхард Бальтцер (Richard Baltzer) (у радянських джерелах його прізвище помилково вказується як «Вальцер»), який доклав багато зусиль для бойового вишколу частин дивізії. Майбутній генерал почав військову кар’єру в 1904 р. у кайзерівському військово-морському флоті. Наступного року був переведений до армії рядовим І полку польової артилерії. В 1906 р. йому присвоїли звання лейтенанта. Перед І Світовою війною в 1913-1914 роках Р.Бальтцер навчав- ся у військовій академії, яку закінчив у званні старшого лейтенанта. Напередодні війни його перевели до 86-го полку польової артилерії. З серпня 1914 р. – полковий ад’ютант. У червні 1915 р. отримав звання капітана, а місяць потому став командиром батареї. В листопаді 1916 р. був переведений до штабу, а з березня 1917 р. Р.Бальтцер перебував у штаті 45-ї резервної дивізії. З червня 1917 р. – переведений до штабу начальника залізничних військ, де служив до грудня 1919 р. Потім став майором поліції. В 1922 р. – командир поліцейської інспекції в Берліні, в 1933 р. отримав чин полковника

згодом – генерал-майора поліції. Займав посаду командира охоронної поліції Берліну. З червня 1934 р. – командир поліцейської інспекції землі Бранденбург. У 1936 р. повертається до армії і призначається командиром 25-го піхотного полку. Отримує звання генерал-майора піхоти. З 26 серпня 1939 р. очолює об’єкт уваги даної розвідки – 217-му піхотну дивізію. Надалі, з 1 жовтня 1939 р. Р.Бальтцер – генерал- лейтенант, бере участь у війні проти СРСР, в березні 1942 р. був переведений до резерву. З 15 серпня до початку грудня 1942 р. був призначений командиром 156-ї дивізії. Потім півроку знову в резерві. 25 травня 1944 р. стає командиром 182-ї резервної дивізії, з бе-резня 1945 р. – 182-ї піхотної дивізії. 10 травня 1945 р. загинув у бою в Празі [19]. 217-та польова дивізія бойове хрещення отримала в польській кампанії у вересні 1939 р. у складі ІІ корпусу 3-ї армії, що входила до групи армій «Північ». Перед 3-ою і 4-ою арміями було поставлено завдання сумісними ударами з Померанії і Східної Пруссії встановити зв’язок між Східною Пруссією і Німеччиною. 217-та піхотна дивізія повинна була злагодженими діями разом із іншими з’єднаннями розгромити супротивника, який оборонявся в районі північніше Вісли. Після закінчення німецько-польської війни, дану

дивізію було переведено до центральної частини окупованої Польщі (сектору «Центр»), де перебувала до травня 1940 р. у складі ХХХV корпусу як гарнізонний (окупаційний) загін. У червні 1940 р. 217-та польова дивізія у складі групи армій «В», І армійського корпусу 4-ї армії перебувала в Північній Франції, а у вересні цього ж року повернулася до Східної Пруссії, де дислокувалося до початку німецько-радянської війни.

217-та піхотна дивізія вермахту воювала на східному фронті з першого дня війни. Входила до складу XXVI армійського корпусу 18-ї армії групи армій «Північ». Знахо- дилася на її лівому фланзі. Перед дивізією ставилося завдання наступати на Ригу і да- лі в Естонію західніше Чудського озера. В прикордонній смузі вона вела боротьбу проти 10-ї стрілецької дивізії 10-го армійського корпусу Червоної Армії [6]. На цій ділянці фронту, маючи чисельну перевагу і, не дивлячись на стійкий опір радянських солдат, 217-та дивізія швидко прорвала лінію фронту. 30 червня 1941 р. дивізія разом із іншими частинами І та XXVI армійських корпу- сів увійшла до Риги, де встановила контроль над мостами через Даугаву (Західну Двину). Проте, рішучою контратакою 10-го стрілецького корпусу генерала І.І.Фадєєва окремі загони дивізії були вибиті з позицій, що забезпечило планомірний відхід радянської 8-ої армії через місто. Наступного дня німці знов оволоділи Ригою [7]. Після захоплення столиці Латвії 18-та армія групи армій «Північ» під командуванням генерал-полковника Георга фон Кюхлера, до якої входила 217-та польова піхотна дивізія, продовжила наступ і 7-9 липня 1941 р. широким фронтом перейшла південний кордон Естонії [14]. Передові частини 217-ї дивізії після захоплення міста Пярну 8 липня 1941 р. просунулися через Аудру на Віртсу і Ліхулу через Марьямаа – на Таллінн, а через Сінді – у напрямку Тюрі, створюючи загрозу для Таллінна з приморського напряму, де радянських військ узагалі не було. 9 липня 1941 р. німецькі полки пройшли половину шляху від Пярну до Талліна і 10 липня, переслідуючи відступаючі радянські частини, входять до Віртса [11]. Внаслідок контрудару військами 8-ї радянської армії був зірваний план противника з ходу захопити Таллінн. Уперше з початку війни просування німецьких дивізій було затримано: «ворог був відкинутий на 30 км, поніс великі втрати в особовому складі» [4]. З 20 серпня 1941 р. 217-та дивізія разом із 61-ою та 254-ою піхотними дивізіями штурмувала Таллінн і головну базу Червонопрапорного Балтійського флоту, завдаючи допоміжний удар в районі Уевескі, Оясо та Полукола [12]. Захоплені в радянський полон унтер-офіцери 311-го піхотного полку 217-ої дивізії Франц Кляйн і Рудольф Янсен показали, що на початку війни в кожній роті 311-му полку налічувалося по 170 солдат, 9 бронемашин і 24 мотоцикли. Натомість, тоді в ротах полку залишилося лише по 15-20 солдатів і по 2-3 бронемашини [1]. 28 липня 217-та дивізія, подолавши запеклий опір оборонців, вступила до Таллінна. Тут військовими звитягами дивізії стало полонення 11,5 тис. червоноармійців, захоплення значних трофеїв: 90 бронемашин, близько 300 гармат і мінометів, іншого озброєння, спорядження і різного військового майна [14].

Із серпня 1941 р. 217-та дивізія воювала у складі 18-ї армії на островах Моозунзундського архіпелагу (північний захід Ризької затоки), що мали важливе значення для оборони західних морських рубежів СРСР, прикриваючи дальні підступи до Ленінграду. Після залишення столиці Латвії радянський гарнізон на території архіпелагу залишився в глибокому тилу. Німецьке командування виділило для захоплення архіпелагу 61-шу і 217-ту піхотні дивізії з частинами підсилення, артилерією й авіацією. 6 вересня 1941 р. спроба висадити десант німецькими дивізіями була відбита. Командування 217-ої дивізії повідомило про захоплення о.Вормсі 9 вересня, в перший же день операції, проте, бойові дії на цьому острові тривали ще 2 дні. Командування 389-го полку 217-ої піхотної дивізії вермахту доповіло про взяття у полон на о.Вормсі 200 радянських військовослужбовців, захоплення 25 станкових кулеметів і 3 протитанкових гармат. За оцінками радянської сторони, втрати супротивника склали більше 350 чоловік, але потім (очевидно, після підрахунку власних втрат) ця цифра була збільшена майже удвічі і визначалася як «більше 600 чоловік» [5]. 14 вересня 1941 р. частина дивізії висадились на о.Муху. Бої тривали чотири дні і закінчились перемогою німецьких військ. Майже за місяць, 12 жовтня батальйони 217-ї дивізії, за підтримки берегової артилерії, артилерії кораблів і авіації, одночасно в декількох пунктах почали висадку на о.Хіума. Після шестиденних боїв острів був захоплений. У складі дивізії в період наступу на островах Ворсі, Муху і Сарема воював батальйон естонських добровольців, створений на основі загону «Ерна». Але 10 жовтня 1941 р. він був розформований [15]. Загалом, у час із 14 вересня по 21 жовтня 1941 р. від радянських військ були звільнені всі естонські острови, в полон взято близько 15 тис. солдат, захоплено 300 гармат і мінометів [16]. З жовтня 1941 р. по квітень 1942 р. дивізія вела бойові дії на радянському плацдармі в районі Оранієнбауму (сучасне м.Ломоносов поблизу Санкт-Петербургу) на узбережжі Фінської затоки («Оранієнбаумський п’ятачок»), намагаючись витіснити частини Червоної Армії в море. У травні 1942 р. німецьке командування зміцнює своє угрупування в районі населених пунктів Погост’є і Кондуя і північніше Любців (під Ленінградом) проти частин наступаючої радянської 54-ї армії Ленінградського фронту (Любанська операція радянських військ 1942 р.), перекинувши в цей район 217-ту піхотну дивізію. Цей час позначився на долі дивізії зміною її керівництва.

14 лютого 1942 р. командиром 217-ї дивізії був призначений генерал-лейтенант Фрідріх Байер (Friedrich Bayer). Проте, менш, ніж за півроку з’явився новий командувач – 27 вересня 1942 р. командиром дивізії був призначений генерал-майор Отто Лаш, до якого, з огляду на подальші події, маємо більш пильний інтерес. Генерал піхоти Отто Бернард фон Лаш (Otto Bernard von Lasch) народився 25 червня 1893 р. в м. Плесс (Верхня Сілезія), в сім’ї старшого лісничого великого лісового масиву Фюрстен Плесс. Після закінчення гімназії, в березні 1913 р. вступив на військову службу фаненюнкером до 2-го єгерського батальйону. Закінчив військове учи- лище в 1914 р. (м.Хорсвальд). У серпні 1914 р. був проведений у чин лейтенанта. Учасник І Світової війни. Військовий льотчик. У листопаді 1914 р. командира роти О.Лаша було поранено. Після одужання повернувся на фронт. За військову звитягу нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го класу. Це був солдат, як-то кажуть, «до мозку кісток»; мисливець, вершник, людина за вдачею відкрита і проста, з непоганим почуттям гумору, він був популярний серед солдатів і офіцерів [17].Наприкінці 1919 р. О.Лаш звільнився з військової служби і перейшов до поліції, де служив командиром поліцейської роти в званні капітана, згодом перейшов на викладацьку роботу в політичну школу в Зенсбурзі (Східна Пруссія). В чині майора був ад’ютантом генерал-інспектора поліції в Бреслау (Сілезія). У 1935 р. знову був прийнятий до лав сухопутних військ – у штаб 45-го піхотного полку. Закінчивши курс навчання, 1 жовтня 1936 р. О.Лаш був призначений командиром 3-го батальйону 3-го піхотного полку 21-ї піхотної дивізії в чині підполковника. Разом зі своїм підрозділом брав участь у Польській, потім – у Французькій кампаніях. З 26 жовтня 1939 р. командир 43-го піхотного полку 1-ї піхотної дивізії; з 1 грудня 1939 р. – полковник. На Східному фронті знаходився з червня 1941 р.

Воював у складі групи армій «Північ». Дивізія під його командуванням наступала в напрямку на Шу- ляй-Ригу-Нарву-Двінськ і далі – на Ленінград. 17 липня 1941 р. за взяття мостів у Ризі був нагороджений Лицарським хрестом. 1 серпня 1942 р. отримав звання генерал-майора і з вересня 1942 р. став командиром 217-ї піхотної дивізії. 1 квітня 1943 р. О.Лашу було присвоєно звання генерал-лейтенант. Після поразки під Ніжином генерал-майор Лаш формував у Франції з листопада 1943 р. по березень 1944 р. 349-ту піхотну дивізію. У квітні 1944 р. ця дивізія була перекинута не німецько-радянський фронт під Львів, де брала участь у боях на під Бродами, потрапила в оточення, проте, 21 липня 1944 р. вирвалася із нього. У липні- серпні цього ж року наново сформованій 349-ій піхотній дивізії під командуванням О.Лаша вдалося вирватися з казана під Львовом – за що отримав Дубове листя до по- передньої нагороди – Лицарського хреста. Після цього був призначений командиром 64-го армійського корпусу, що дислокувався у Франції. Там О.Ляш захворів на гепатит, і ледве піднявшись з лікарняного ліжка, отримав звання генерала піхоти та призначення в Кенігсберг. До кінця серпня 1944 р. він тимчасово командував 48-им танковим корпусом, який діяв у Карпатах. 31 серпня був викликаний у ставку Гітлера для доповіді. В якості матеріального підтвердження подяки від фюрера за відмінні дії 349- ї піхотної дивізії і за хоробрість 10 вересня 1944 р. О.Лаш отримав свій Лицарський хрест із дубовими листям. З вересня 1944 р. – він командир 64-го армійського корпусу, який на Західному фронті вів бої проти англо-американських військ, намагаючись зупинити їх наступ в районі Луари, а пізніше у Вогезах (північний схід Франції). Як зазначалося, тут, на півночі Франції, О.Лаш тяжко захворів на жовтяницю. Видужавши, 1 листопада 1944 р. був призначений комендантом укріпленого району «Кенігсберг» і командувачем військами І військового округу; одночасно отримує звання генерала піхоти; з 28 січня 1945 р. – комендант цього східнопрусського міста. О.Лаш готував Кенігсберг до тривалої оборони. Наприкінці березня 1945 р. під його командуванням знаходилося біля 130 тис. вояків. 6 квітня 1945 р. радянські війська розпочали штурм і 9 квітня, розуміючи безглуздість подальшої оборони, генерал О.Лаш капітулював, усупереч наказу командування вермахту стояти на смерть. Гітлер негайно віддав наказ судити генерала і той був заочно засуджений до смертної кари без розгляду справи у військово-польовому суді (дружина і старша дочка О.Лаша потрапили до в’язниці в Данії, молодша донька – в Потсдамі, свояк – заарештований гестапо у Берліні); аби стерти будь-яку пам’ять про О.Лаша його дітям, навіть, змінили прізвища. В СРСР генерал утримувався в одиночних камерах в’язниць Москви, Ленінграда, Красноярська, Войкова; потім – у спецтаборах Карабаху, Караганди і Воркути, в м.Асбест на Уралі і м.Сталінград на Волзі. 22 липня 1948 р. трибуналом військ МВС Ленінградської області засуджений до 25 років ув’язнення в таборах за військові злочини, здійснені вояками 217-ї піхотної дивізії. У жовтні 1955 року, пройшовши через одинадцять років радянського полону, як неамністований злочинець О.Лаш був переданий ФРН, де був, урешті-решт, звільнений. Помер колишній генерал і комендант Кенігсбергу 29 квітня 1971 р. у Бонні [13]. Автор мемуарів «Так упав Кенігсберг».

Тепер, після такої доволі розлогої передісторії 217-ї дивізії і короткої біографії двох її найбільш відомих керманичів, звертаємося безпосередньо до «ніжинського» етапу в її існуванні. Під Ленінградом 217-та польова піхотна дивізія воювала до лютого 1943 р. З березня 1943 р. вона була передислокована під м.Волхов (сучасна Ленінградська обл.), а у серпні того ж року – переведена до резерву 16-ї армії вермахту на північ Росії, на відпочинок і переформовування. У вересні 1943 р. 217-ту дивізію було перекинуто під Київ (в район Ніжина). Прибувши на нове місце дислокації, вона ввійшла до LIX армійського корпусу 4-ї танкової армії. 5 вересня дивізія зайняла оборону на межі між селами Черняхівка-Крути. В такий спосіб німецьке командування намагалося стабілізувати лінію фронту, дати можливість своїм основним силам евакуюватися за Дніпро і краще підготуватися до оборони «Східного валу». В разі покращення ситуації на фронті, 217-та дивізія у взаємодії з сусідніми частинами мала перейти в контрнаступ і розбити радянські частини, які глибоко вклинилися у позиції вермахту на підступах до Ніжина. Для підсилення оборони міста, дивізія отримала незначну кількість танків. 12 вересня 1943 р. в с.Піски були взяті в полон із числа вояків 217-ї дивізії обер’єфрейтор Шінке і рядовий Бензін. Допит проводив командир 24-ї гвардійської механізованої бригади полковник В.К.Максимов, яка входила до складу 7-го механізова- ного корпусу. Полонені повідомили, що в Ніжині знаходилося два піхотні батальйони, підрозділ охорони складів, місцева поліція і комендатура, зенітні гармати, незначна кількість танків, але багато літаків. Інші полонені повідомили, що під місто перекинута з резерву 217-та піхотна дивізія вермахту під командуванням генерала О.Лаша. На світанку 14 вересня 1943 р. 25-та механізована бригада гвардії підполковника Ф.В.Артамонова зазначеного механізованого корпусу 60-ї армії Центрального фронту зав’язала бій біля с. Бурківка. Радянські солдати увірвалися у ворожі траншеї і в ру- копашній сутичці вибили німців із позицій. Після півгодинного бою радянські части- ни оволоділи селом і продовжили наступ на Черняхівку. Переслідуючи ворога о 7.00 з ходу радянська мотопіхота увірвалася в село. Бій за цей населений пункт тривав кілька годин. О 15.00 він був повністю звільнений від ворога і механізовані частини Червоної Армії зайняли оборону на його околицях. Танкісти генерала Д.М.Баринова наступали на станцію Крути і с. Переяславку. По станції був завдано такого стрімкого удару, що гітлерівці не встигли вивантажитися з ешелону і зайняти оборону. Після нетривалого бою була звільнена Переяславка. Частини 217-ї піхотної дивізії поспішно відступали. Біля с. Бакланове німці кинули у бій 8 танків. Але швидко відступили до с. Березанка. Під с. Євлашівкою ворог перейшов у контрнаступ силами полку і шести танків. Вимальовувався задум ворога відрізати від основних сил частини радянського 7-го механізованого корпусу, що вклинилися в німецьку оборону. Внаслідок цього вдалося дещо потіснити 132-у стрілецьку дивізію цього корпусу, повернувши контроль над кількома невеликими населеними пунктами, але цей успіх для 217-ї піхотної дивізії був короткочасним. Уже за кілька годин завершилося оточення і ліквідація частини німецьких військ. 8 танків із хрестами на броні за підтримки піхоти на двадцяти автомашинах здійснили спробу прорватися до Черняхівки, але втративши половину танків і до сотні вбитими, німці змушені були відступити. Увечері 14 вересня 24-а і 57-а бригади 7 механізованого корпусу генерала І.П.Корчагіна форсують р.Остер і наступають в обхід Ніжина з південного сходу. Успішні дії всіх радянських механізованих і танкової бригад призвели до прориву німецької оборони. Потім вона буде розчленована на окремі частини. Німецькі підрозділи, прагнучи за будь-яку ціну утримати лінію оборони, відчайдушно захищали кожен населений пункт. Використовуючи танкові заслони, здійсню- вали систематичні контрудари. Але кожен раз не витримували натиску радянських військ і відступали до Ніжина. «Впертість ворога, – згадував маршал К.К.Рокоссовський, – перевершила наші сподівання… Гітлерівці не тільки не залиша- ли позицій, але і розпочинали шалені контратаки… Вони билися відчайдушно, не рахуючись з утратами» [8].

Проте, вже ніщо не могло зупинити радянські війська, які прагнули якомога швидше визволити Київ, відтак, невпинно наближаючись до Ніжина. Готуючи місто до оборони, генерал О.Лаш особливу увагу приділив захисту його околиць. Окремі будинки та підвали перетворювалися німцями в міцні опорні пункти. Важливі об’єкти – мости й будинки колишніх державних установ – заміновано та підготовлено до знищення. О 6 годині ранку 14 вересня 1943 р. німецьке командування з ніжинського аеродрому підняло у повітря значні сили авіації. Безперервно, через кожні 10-15 хвилин, німецькі літаки обстрілювали та бомбили бойові порядки частин 7-го механізованого корпусу. «Противник прагнув затримати ударами з повітря наступ наших військ і допомогти своєму ніжинському угрупуванню утримати останній опорний пункт на підступах до Дніпра і Києва», – згадував маршал авіації С.І.Руденко [9]. 25-та бригада згаданого радянського механізованого корпусу розгорнулася бойовим порядком і намагалася оволодіти Ніжином зі сходу. Проте, атака успіху не мала: передові підрозділи бригади зустріли запеклий опір німців, які встигли підтягнути з тилу резерви, організувати систему вогню, замінувати підходи до міста. Весь світовий день бригада здійснювала перегрупування сил, вела розвідку і поодинокі бої.

14 вересня у другій половині дня опір фашистів почав згасати. Відчуваючи, що спроби зупинити просування радянських військ не дають бажаного результату, підрозділи 217-ї піхотної дивізії відійшли безпосередньо до міста. Ввечері 14 вересня передові загони радянських військ були вже за 5-6 км від Ніжина. Аналізуючи ситуацію, що склалася, командуючий 7-им гвардійським механізованим корпусом генерал-лейтенант І.П.Корчагін вирішив оволодіти містом уночі. Атака розпочалася о 20.00. Німецьке командування терміново почало відводити основні сили з міста, в напрямку сіл Веркіївка, Володькова Дівиця і Григорівка. Німецькі підрозділи безперешкодно залишили Ніжин, оскільки радянські війська не перекривали виходи з міста. Розуміючи це командир 25-ї бригади Ф.В.Артамонов віддав наказ негайно атакувати й захопити Ніжин. Бригада наступала на місто з північного сходу. Опівночі передовий загін бригади з боку с. Липовий Ріг увірвався в місто, ведучи вогонь по вогневих точках противника. Основні сили бригади ввійшли в місто а першій годині ночі. 26-та бригада наступала на Ніжин зі сходу. Бої йшли за Мигалівку, східну околицю міста. 24-та (під командуванням В.К.Максимова) і 57-ма (під командуванням І.П.Сілова) бригади вели наступ в обхід Ніжина з південного сходу. Внаслідок такого маневру, 24-та бригада перерізала залізницю на Київ, а 57-а – підійшла до станції Ніжин зі сторони с. Талалаївка. Тут, у районі ніжинського вокзалу ворог учинив найбільш значний опір. О 8 годині 15 вересня 1943 р. 7-ий механізований корпус разом із 280-ою Конотопською і 132-ою Бахмацькою стрілецькими дивізіями повністю визволили Ніжин від нацистів. Названі радянські механізовані й танкова бригади продовжили просування до Талалаївки і Володькової Дівиці [3].

Завдання командування 4 танкової армії вермахту зупинити наступ противника 217-та піхотна дивізія виконати не змогла. Про її розгром, згадував генерал О.Лаш, під час допиту в штабі 3-го Білоруського фронту після капітуляції Кенігсберга 9 квітня 1945 р. Розбиті частини 217-ї піхотної дивізії відступили до Десни.

Після «ніжинського розгрому» з жовтня 1943 р. командиром 217-ї дивізії стає генерал-лейтенант Вальтер Поппе (Walter Poppe). 2 листопада рештки дивізії в якості дивізійної групи 217-ї піхотної дивізії були включені до складу корпусної групи «Ц». Дивізійній групі, яка ще формувалася, були передані рештки розбитих 311-ї, 346-ї та 389-ї піхотних дивізій, також «покалічених» під час наступу на Київ радянських частин. «Багатомісячні бої, що розгорнулися на всьому тисячокілометровому фронті від Смоленська до Чорного моря були пов’язані з важкими втратами для німецьких військ. Приблизно зі 110 дивізій, що билися у складі трьох груп армій, третина було настільки послаблена, що вони позначалися на картах просто дивізійними групами. Це означало, що чисельність кожної з дивізій зменшилася до декількох неповних батальйонів» [10]. Відступаючи з боями, дивізійна група із зазначених колишніх уже на той час диві- зій вермахту несла величезні втрати. Вона не змогла утримати противника під селом Мануїльським (нині Любимівка Вишгородського району Київської обл.) в боях 4-5 листопада 1943 р., – ці німецькі частини відступили до Бородянки. Тут до складу ди- візійної групи були включені й інші підрозділи розбитих під Києвом німецьких час- тин. Розуміючи, що дивізії Червоної Армії зупинити наявними силами не вдається, командування вермахту пропонує відійти означеному військовому утворенню до Іванкова. Але вже за два дні після оволодіння Києвом 8-9 листопада 1943 р. радянські війська прорвали в кількох місцях лінію фронту поза містом і відкинули цю німецьку групу військ із-під Бородянки на захід від Тетерева [18]. У грудні 1943 р. залишки 217-ї дивізії, серед інших, були розгромлені в групі армій «Південь».

Таким чином, розглянувши історію 217-ї (Східно-Прусської) піхотної (в певних джерелах також – гренадерської) дивізії вермахту, абсолютно очевидно, що Ніжин зіграв у її існуванні надто важливе, навіть, фатальне значення. Можемо сміливо констатувати: 5-15 вересня 1943 р. під Ніжином фактично припинила існувати як самостійне військове утворення вермахту, яке розпочало свій славний бойовий шлях у Польщі, пройшла сотні кілометрів дорогами Франції, Прибалтики, відзначилася при захопленні Риги й Таллінна і безславно скінчила його під невеликим українським містом. На відміну від першого командувача 217-ї дивізії Ріхарда Бальтцера, який здобував із дивізією лише перемоги, її останній керманич Отто Лаш саме під Ніжином зазнав першої значної поразки у своїй військовій кар’єрі (чи не першої взагалі?). Після «ніжинського розгрому» генерал Лаш терпів лише поразки – оточення під українськими Бродами і Львовом, невдача під французькими Вогезами, безславна оборона Кенігсбергу. Щоправда, треба віддати йому належне: він виявив себе як справжній офіцер, а не вояка-кар’єрист, – ризикуючи життями підлеглих там, де це було виправдано й не бажаючи проливати кров тисяч людей у завчасно безглуздій ситуації – як при обороні східнопрусського міста.

Загалом, розповідь про бойовий шлях непересічної німецької дивізії та роль у її існуванні Ніжина зайвий раз підкреслює важливе стратегічне значення цього міста – від міжусобних сутичок давньоруських князів до останньої світової війни. З іншого боку «ніжинський» період у існуванні зазначеного бойового утворення вермахту, його потужний і запеклий опір під час київського наступу Червоної Армії влітку-восени 1943 р. підкреслює масштаб військової звитяги радянських частин, що 15 вересня 1943 р. – практично день-у-день – звільнили Ніжин від дворічної нацистської присутності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
1. 1941-1945 // www.chamtec.com/21july41.htm
2. 217. Infanterie-Division // www.lexikon-der-wehrmacht.de/Gliederungen/Infanteriedivisionen/217ID.htm
3. Баринов Д.М. Гвардейский Нежинский Кузбасский. – Кемерово, 1985. – С.119.
4. Битва за Ленинград (1941-1944). Оборона Эстонии // lenbat.narod.ru/est.htm.
5. Бой за остров Вормси // www.2.com/forums/archive/index.php/t-384.html
6. Веремеев Ю. Красная армия и вторая мировая война // army.armor.kiev.ua/hist/oborona-b.shtml
7. Прибалтийская оборонительная операция 1941 года // www.soldat.narod.ru/OPER/ARTICLES/003-
pribalt.htm
8. Рокоссовский К.К. Солдатский долг // militera.lib.ru/memo/russian/rokossovsky/
9. Руденко С.И. Крылья Победы // militera.lib.ru/memo/russian/rudenko/
10. Типпельскирх К. История Второй мировой войны // militera.lib.ru/h/tippelskirch/
11. Трагедия Балтийского флота // www.randewy.ru/pam/struk6.html
12. Трибуц В.Ф. Балтийцы сражаются // militera.lib.ru/memo/russian/tributz_vf/01.html
13. Форум сайта REIBERT.info // reibert.info/forum/archive/index.php/t-5206.htm
14. Ханнес В. Эстония во второй мировой войне //www.okupatsioon.ee/rus/1940/walter.html
15. Хийо Т. Еще раз об истории «Эрны» 16.08.07 Газета Молодежь Эстонии //
www.moles.ee/07/Aug/16/8-1.php
16. Эстония во второй мировой войне //www.okupatsioon.ee/rus/1940/walter.html
17. Якшина Д. Генерал Ляш и Кенигсберг //www.nkgazeta.ru/printitem.php?newsid=87
18. Divisionsgruppe 217 // www.lexikon-der-wehrmacht.de/Gliederungen/Divisionsgruppe/DivGruppe217.htm
19. Generalleutnant Richard Baltzer //
www.geocities.com/~orion47/WEHRMACHT/HEER/Generalleutnant/BALTZER_RICHARD.htm

 

 
 

хостинг від http://www.holm.ru
   
X