Головна | Козацька доба | Війни XIX-XX ст Краєзнавство | Мовознавство | Туризм | Література | Друзі | Контакти   

Чернігівський полк | Ніжинський полк | Стародубський полк | Інші полки | Війни XVII-XVIII | Галерея | Реконструкція

Історичний нарис | Історія сотень | Старшина | Карти


Чернігівський полк: Полкова старшина

Чернігівські поковники та воєводи

з книги Студьонової Л.В. "Чернігівські кнзі, полковники, губернатори"

Після того, як Чернігів 28 січня 1654 р. присягнув на вірність московському цареві Олексію Михайловичу, в основу управління було покладено давньоруську одиницю «полк», поділену на сотні. Полковим містом обрано Чернігів. Сотенними містечками – Нерезну, Городню, Любеч, Мену, Понорницю, Седнів, Сосницю та ін. Відбулось поєднання функцій військових та адміністративно-судових у руках одних і тих же осіб. Хоча влада цивільна і військова відрізнялась. У селі над козаками начальник – отаман, над посполитими – війт, у місті – магістрат або ратуша, в округах – сотник, полковник, гетьман.

Стосунки із центральним московським урядом складалися так: перш за все було обмежено право гетьмана налагоджувати дипломатичні зв'язки із ворожою Москві державою, пізніше – із будь-ким. Для оборони Чернігова поставлені воєводи з москов­ськими гарнізонами, котрі не мали права втручатися у місцеве управління.

У Чернігові з'явився воєвода і 1200 ратних людей, а з ними прибули московські збирачі податків і ті, хто робив перепис на­селення 1666 року. Мета перепису – оподаткування. Такі дії російського царя викликали невдоволення чернігівців. Гетьман Іван Брюховецький організував заколот з метою позбавитись воєвод. Багато з них загинуло. Чернігівський воєвода Толстой переховувався від козаків і міщан-нападників у верхньому ма­лому місті. Йому на допомогу прийшов Ромадановський, і вони двічі спалили Чернігів. Місто настільки постраждало, що його на сім років позбавили від сплати податків. Воєвода з ратними людьми залишився у Чернігові. Але було обумовлено, що в життя чернігівців воєвода не втручається, а лише керує військом.

Проте злагоди між чернігівськими полковниками і воєводами не було. Стосунки між ними постійно загострювались. Так, полковник Василь Многогрішний відібрав у московських військових можливість вільно користуватись водою, а сотник Леонтій Полуботок «занял на Стрижне плотиной под мельницу водяной проход».

А саме тут проходив річковий шлях для підвезення хлібних запасів до фортеці. У 1672 р. за наказом гетьмана Самойловича всі ці незручності, створені сотником Чернігівського полку Леонтієм Полуботком, були знищені.

Після отримання Черніговом Магдебурзького права, права на самоуправління (за клопотанням Б. Хмельницького перед російським царем Олексієм Михайловичем), поступово всі життєво важливі функції перейшли до полковника. Хоча поруч із ним стояв воєвода. Стосунки Чернігівських полковників і міщан теж поступово загострювались. У 1657 р. гетьман Іван Виговський, отримавши безліч скарг, видав універсал, яким полковнику заборонялось втручатися у діяльність місцевого суду. А 1660 р. гетьман Юрій Хмельницький своїм універсалом вимагав від полковника не забирати у міщан домашніх тварин і горілку.

З Чернігівським полковником Дем'яном Многогрішним було домовлено, що козаки не порушать монополію продажу горілки, яка повністю знаходилась у руках міщан Чернігова. Це стосувалося і російських військових. Таку угоду міщани уклали з Чернігівським воєводою Андрієм Васильовичем Толстим.

У 1722 році утворено Малоросійську колегію. Вона склада­лася із шести великоруських штаб-офіцерів на чолі із бригади­ром Вельяминовим. Колегія приймала скарги на місцевих управителів, здійснювала нагляд за виконанням судових справ, за збиранням податків, видавала грошові виплати, допомагала козакам позбавитися утисків з боку старшини. Так здійснюва­лась ідея підкорити місцеву адміністрацію центральній москов­ській владі. Посаду полковника почали обіймати великоруські військові. У Чернігові таке призначення вперше отримав Михайло Богданов. Після нього Чернігівським полковником став Володимир Ізмайлов.

Колегія проіснувала короткий строк, залишивши про себе недобру славу. Тут процвітали хабарництво, тяганина, інші негативні явища. 

Великоруські чиновники отримали на Чернігівщині маєтності, в яких встановили жорстокі кріпосницькі порядки. Так, відомий Олександр Меншиков всю Почепську сотню козаків перетворив на селян.

Непомітно влада Чернігівських полковників втрачала свою силу. За гетьмана К. Розумовського Чернігівський полк поділено на два повіти – Чернігівський і Менський. А по скасуванні Гетьманату Катерина II знову заснувала Малоросійську колегію, котра складалася із чотирьох великоросів і чотирьох малоросів. Головою Колегії імператриця призначила генерал-аншефа, графа П. О. Рум'янцева-Задунайського. Він отримав звання генерал-губернатора, фактично керував чернігівським краєм з 1782 до 1790 р.

Чернігівські полковники

 

1648 – 1651

НЕБАБА МАРТИН – рік його народження невідомий. Ймовірно, мати дала йому життя у м. Коростишеві на Житомирщині чи у Коропі. Батько Мартина був міщанином. Однак польський історик Ян Рудавський вважав, що остаточно походження його не з'ясоване. Ім'я Небаби стає відомим з 1648 р. Тоді він очолив загін, що надав допомогу повсталим селянам і мешканцям деяких міст в Україні та Білорусії. Згодом став одним з найближчих соратників Богдана Хмельницького. Мартин Небаба брав участь у битві під Пилявцями, поході на Замостя, штурмі Збаража, Зборівській битві, Молдавському поході 1650 р. То були найважливіші військові кампанії 1648 – 1650 рр.

Влітку 1648 р. Мартина Небабу призначено чернігівським полковником. За дорученням Богдана Хмельницького керований ним полк обороняв північно-східні кордони України від нападу польсько-литовських військ. У взаємодії з Київським та Ніжин­ським полками чернігівці мали прийняти на себе ворожий удар з литовської і білоруської територій.

Навесні 1649 р. Мартин Небаба отримай дані про підготовку польської армії до нового вторгнення в Україну. Аби мати під контролем переправи на річці Сож, Чернігівський полк вирушив з глибинних районів Чернігівщини в напрямку Лоєва. Тут знаходилась ворожа фортеця на правому березі Дніпра. У червні 1649 р. гетьман Хмельницький відкликав Мартина Небабу на Правобережну Україну. Чернігівський полк очолив Степан Пободайло. На Чернігівщину Мартин Небаба повернувся після укладення Зборівського миру, котрий надавав можливість польській шляхті повертатися у свої маєтки. Це викликало обурення чернігівських селян і навесні 1650 р. вони підняли повстання. Богдан Хмельницький, як гетьман України, вимагав від Небаби наведення порядку, остерігаючись нової агресії з боку Польщі. Однак Чернігівський полковник проігнорував гетьманські ви­моги, Хмельницький розгнівався. У травневому листі 1650 р. на ім’я я Мартина Небаби український гетьман писав: «Грозно приказуем и пеняем полковнику черниговскому. Много от ваших сторон непригожне вести писаны и всегда исходят они ни от кого, токмо от тебя единого».

На початку 1651 р. поляки вдерлися на Поділля. У зв'язку з цим Небаба почав інтенсивно поповнювати свої загони. 3а до­мовленістю з брянським воєводою в червні 1651 р. козаки Чернігівського полку під проводом І. Шохова одержали дозвіл пере­йти через російські землі і вибили ворога з Дорогобужа й Рославля. Тоді ж, виконуючи наказ Мартина Небаби, наказний полковник Петро Забіла оточив Голиць. У цей час Небаба одержав відомості про те, що головні сили литовської армії рушили до українського кордону. Чернігівський полковник зняв облогу Гомеля і відправив для переговорів до Радзивілла групу козаків на чолі із Степаном Пободайлом. Однак розмова не від­булась. Польський гетьман розпочав наступальну операцію.

Вранці 6 липня 1651 р. Мартин Небаба, вдягнутий у «жупан атласний зелений, панцир коштовний, поверху лосина шкіра з золотими ґудзями і таким же шнурком», виїхав на коні у перших козачих лавах, котрі прийняли на себе нищівні удари польських вояків. Частина українського війська опинилася в оточенні. Решта козаків, позбавлена керівництва, під натиском переважаючого ворога відступила. Мартин Небаба загинув у нерівному бою. Сталося це 7 липня 1651 р. під Лоєвом.

Вдома, у Борзні, на чернігівського полковника марно чека­ла дружина з синами Андрієм та Охрімом. Пізніше родина Мартина Небаби переїхала до Шаповалівки, поблизу Борзни.

Наприкінці XVIII ст. рід Небаба дістав підтвердження дворянських прав, але сліду в історії, як місцевій, так і в державній, не залишив.

 

1651 – 1654

ПОБОДАИЛО СТЕПАН ДАНИЛОВИЧ. Рік народження невідомий. Його батьками були селяни з Чернігівщини. Тривалий час служив драгуном у польському війську магната Адама Киселя. Що спонукало Степана Пободайла перейти на бік повсталих селян і козаків, невідомо. Зустріли його схвально. Адже Степан Данилович відзначався винятковою х­робрістю та військовим талантом, пройшов випробування у багатьох битвах як сотник Чернігівського полку.

У червні 1648 р. Богдан Хмельницький відкликав з Білорусії Чернігівського полковника Мартина Небабу для участі у Збаразькій кампанії. Чернігівський полк очолив Степан Пободайло (наказний полковник). Отримавши наказ гетьмана, Степан Данилович організував переправу полку через Дніпро, щоб атакувати литовського гетьмана Януша Радзивілла. Проте виконати завдання Пободайло не зумів. Радзивілловська артилерія розстріляла майже весь полк. Незначна частина козаків разом із наказним полковником з великими труднощами переправилась на лівий берег Дніпра.

Поразка Пободайла, котра сталася 31 липня 1649 р., спричинила загибель майже всієї козацької армії. Але все ж вона підірвала сили Януша Радзивілла, і він разом з військом повернувся до Литви.

У серпні 1649 р. Богдан Хмельницький уклав Зборівський мир із поляками. Козацька старшина обурилась. Серед невдоволених був і Степан Пободайло. Коли на Чернігівщині почали спалахувати селянські виступи, наказний полковник не присікав їх, як того вимагав гетьман. Однак у 1650 р. виконав розпорядження Хмельницького і очолив Чернігівський полк серед інших військо­вих частин, що вирушали в молдавський похід.

У 1651 р. Я. Радзивілл розпочав наступ на Україну. Двадцятитисячна українська армія, керована Мартином Небабою і Степаном Пободайлом, стояла напоготові неподалік Ріпок. Коли військо Радзивілла підійшло до українського кордону, Мар­тин Небаба зняв облогу, а Степану Пободайлу наказав з групою козаків рушати у ставку польського гетьмана для прове­дення переговорів. Однак Мартин Небаба прорахувався, бо Радзивілл, не вступаючи у переговори, розгорнув наступальні дії на Дніпрі. Передові загони козацького війська на чолі із Небабою були оточені і майже знищені. Решта на чолі із Степа­ном Пободайлом відійшла до Чернігова. Тут він показав себе справжнім майстром створення земляних укріплень. Оборона міста була підготовлена на високому рівні.

29 червня 1651 р. Радзивілл розпочав штурм Чернігова, який завершився для нього поразкою.

Після загибелі М. Небаби 7 липня 1651 р. Степана Пободайла було призначено Чернігівським полковником. З того дня все його життя пов'язане з Чернігівщиною. Сюди якраз, згідно з Білоцерківською угодою, повертались у свої маєтки польські шляхтичі. Хоч як це не обурювало полковника, він змушений був виконувати універсал гетьмана Б. Хмельницького від 21 січня 1652 р.: активно сприяти поверненню польських магнатів на Чернігівщину.

Щоб захистити чернігівців від сваволі польських господарів, Степан Пободайло у вересні 1651 р. надіслав листа у Седнів до литовського хорунжого Криштофа Сигізмунда Паца, в якому наголошував: «Ваши милости пан наезжают на местности своих подданных, но особо предупреждаю, чтобы казакам, моєему товариществу, не было от вас ни малейших обид и притеснепий. Все же гарантирую вашей милости скромний безопасный проезд со своим двором к местностям подданных своих для их осмотра, в определенное время и день. Однако не раздражай нас хорутвями, бубнами, сотней или двумястами конников. Тут уж я не могу ручаться, что вследствие такого прибытия и приветствий не произойдет быстрая расправа над вашей милостью и как бы вашей милости не пришлось каяться. А я даже не успеваю пожалеть вашу милость, так как дети –у меня всякне бывают...».

У лютому 1652 р., як тільки процес повернення польських магнатів на Чернігівщину завершився, шістнадцятитисячна польська армія ступила на чернігівську землю. Богдан Хмельницький наказав Пободайлові зберігати спокій. Проте втримати козацькі загони не вдалося: вони чинили опір окупантам.

Гетьман Хмельницький призначає Чернігівського полковника наказним гетьманом всього Задніпров'я, аби він очолив захист Лівобережної України від нападу польської шляхти. Ледь поляки перейшли Дніпро, як на Чернігівщині спалахнуло повстання, кероване Степаном Пободайлом. Шалений опір козацьких військ змусив нападників тікати до Польщі. А через два роки відбулася Переяславська Рада, на яку Пободайло покладав великі надії. Він брав участь у переговорах з російським посольством у Переяславі 1654 року.

Все це не сподобалось Польщі і вона розпочала похід проти Росії. Влітку 1654 р. російська армія із своїм союзником вісімнадцятитисячним українським військом, керованим наказним гетьманом Іваном Золотаренком (в минулому – ніжинський полковник), вступила на територію Білорусії. У складі союзницьких військ був і Чернігівський полк на чолі із Степаном Пободайлом.

Після успішних боїв за місто Гомель Степан Данилович повів козаків на штурм фортеці Старого Бишова і загинув. Тіло полковника козаки перевезли до Чернігова. За заповітом поховали у Троїцько-Іллінському монастирі, відбудованому на його кошти.

 

1657 – 1663

СИЛИЧ ІОАНИКІЙ. Рік народження і смерті – невідомий. Чернігівським полковником призначений у лютому 1657 року. Перебуваючи на цій посаді, у 1659 р. підписав статті про приєднання Малоросії до Московської держави.

Іоаникій (Іван) Силич – перший представник дворянського роду Силичів. Його дружиною була донька Чернігівського бургомістра Евгенія Василівна Радченко. Родина Радченків брала активну участь у визвольній війні під проводом Б. Хмельницького. Підтримувала політику гетьмана у наступні роки. Брат Іоаникія Степан командував сотнею в Чернігівському полку. Згодом дослужився до полкового хорунжого. Дружина Степана Силича Евфимія померла 1694 р. У «Малоросійському родословнику» В. Модзалевського згадується однією з останніх з роду

Силичів. Старший науковий співробітник Інституту національ­них відносин і політології НАН України Володимир Кривошея припускає, що у того ж Модзалевського «один із згаданих Іванів і є городовий отаман (1721 –1733) Іван Степанович Силич». Інших відомостей про Іоаникія Силича не знайшлося. У липні 1663 р. він перестав бути чернігівським полковником: страчений гетьманом Брюховецьким.

 

1663 – 1665

МИКОЛЕНКО ТРОХИМ, ГАВРИЛІВ ТИХІН (КРАСНА БАШТА). Існують різночитання: Трохим Ніколаєнко і Тихоній Красна Башта – в одному варіанті, в іншому – Миколенко Трохим, Гаврилів Тихін (Красна Башта). Ніяких біогра­фічних та історичних відомостей про цих людей відшукати не вдалося. їхні імена подаються за списками Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського та Володимира Кривошеї.

 

1665 – 1668

МНОГОГРІШНИЙ ДЕМ'ЯН ГНАТОВИЧ. Роки народження і смерті – невідомі. Походив із селянської родини. У роки визвольної війни зажив неабиякої слави. Виконував різні доручення Б. Хмельницького та його соратників. Командував загонами козаків у битвах проти польської шляхти. Після Хмельницького Дем'ян Многогрішний вірно служив іншому гетьманові – Івану Брюховецькому. Його служба не залишилася непоміченою: у травні 1665 р. гетьманським указом Многогрішний призначений Чернігівським полковником.

Він був гарним виконавцем всіх розпоряджень І. Брюховецького. А коли той повів за собою козацькі полки на бій з царськими воєводами в Україні, Дем'ян Многогрішний приєднався до гетьмана, ведучи за собою Чернігівський полк. Але, як тільки Брюховецького скинули, а натомість прийшов П. Дорошенко, чернігівський полковник заходився служити йому, за що отримав призначення на посаду «наказного сіверського гетьмана». Це сталося 1668 р. А незабаром російський воєвода Григорій Ромадановський розпочав наступ на Україну. Сил у Дем'яна Многогрішного було обмаль, і він звернувся за допомогою до Петра Дорошенка. Той відповів, щоб «наказний сіверський гетьман» обходився власними силами. І тоді розгніваний Многогрішний, як свідчать джерела, перейшов на бік російського уряду. Такої ж думки дотримується й сучасний дослідник Володимир Борисенко, хоча і переконаний, що Дем'ян Многогрішний обстоював «широку автономію України в складі Російської держави». Адже в листі до чернігівського архієрея Лазаря Барановича Дем'ян Многогрішний писав, що така позиція допоможе зберегти ратних людей Переяслава, Ніжина і Чернігова. Однак автономія України у складі Російської держави не влаштовувала царський уряд.

У 1668 р. на старшинській раді у Новгороді-Сіверському Дем'яна Многогрішного обрано гетьманом Лівобережної України. Проте його проросійські настрої викликали невдоволення з боку патріотично настроєної старшини. Воно зросло після підписання у березні 1669 р. Глухівських договірних статей між українськими керівниками та царським урядом, згідно з якими підтверджувалося гетьманство Дем'яна Многогрішного, а він присягнувся вірно служити російському великому царю. Глухівські договірні статті передбачали, що воєводи залишаються в Києві, Переяславі, Ніжині, Острі та Чернігові.

Агітацію проти гетьмана Многогрішного розпочав чернігівський полковник Яків Лизогуб. Його підтримали інші полковники. Своїми універсалами вони закликали населення України йти за П. Дорошенком і не підкорятися Д. Многогрішному. Гетьман опинився між двох вогнів: з одного боку – невдоволена козацька старшина тим, що російський уряд віддає Польщі українські землі; з іншого – частина українського суспільства, котра вважала Многогрішного прибічником великого царя, хоча він і намагався довести, що розділяє думку козацької старшини. До того ж, гетьман не скористався виступом Степана Разіна, аби здобути для України незалежність.

Москва робила вигляд, що не втручається у долю Многогрішного. Проте він вже не влаштовував царський уряд, за дорученням якого до Батурина прибули А. Танєєв та Г. Неєлов. У ніч з 7 на 8 березня 1672 р. "вони зустрілися із старшинами-змовниками, які сповістили, ніби гетьман готувався до боротьби з Росією. Вночі 13 березня 1672 р. Дем'яна Многогрішного заарештували в його батуринській резиденції, а 28 березня привезли до Москви. 14 квітня гетьмана жорстоко допитували у Посольському приказі. 28 травня він почув вирок: відрубати голову. В останню мить між життям і смертю гонець привіз наказ царя замінити страту висилкою на заслання. Разом із Многогрішним до Сибіру відбули дружина Настя, син Петро, дочка Олена та племінник Михайло Зіновіїв. Помер Дєм'ян Многогрішний на початку XVIII ст. на засланні.

 

1668 – 1669

САМОЙЛОВИЧ ІВАН САМІЙЛОВИЧ. Рік його народження невідомий. Батько був волинським священиком. Іван мав братів – Василя, Мартина і Тимофія, котрі теж стали священиками. По закінченні визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького священик Самойлович отримав парафію в селі Красний Колядин (тепер Талалаївського району) на Черні­гівщині. Самійло Самойлович мав високу на той час освіту — закінчив Київський колегіум.

Іван не пішов слідами батька, а став писарем Красноколядинської сотні Чернігівського полку. Одружився з Марією Іва­нівною Голуб. її батьком був заможний мешканець Красного Колядина. У родині Івана Самойловича народилося три сини (Семен, Григорій, Яків) та дві дочки (Параска й Анастасія). Все добре складалося і на військовій службі. Іван Самойлович пройшов шлях від значкового товариша (старшинське звання) до Чернігівського полковника. Ним він став у 1668 р.

У 1672 р. приєднався до змовників проти Многогрішного. До обрання нового гетьмана Лівобережною Україною правили Іван Самойлович, Петро Забіла та Іван Домонтович.

У 1672 р. Іван Самойлович став гетьманом Лівобережної України. Правив до 1687 року. За часи гетьманського управління Самойловича його найближчі родичі не були позбавлені високих посад і багатства. Старшого сина Семена гетьман поставив стародубським полковником (1680 – 1685) і надав у володіння три села і кілька млинів на річці Ворі. Після його смерті стародубським полковником став молодший син Яків (1685 – 1687). Середній син Григорій отримав посаду чернігівського полковни­ка (1685 – 1687). Від своїх маєтностей сини мали значний прибуток.

На кошти гетьмана Самойловича у Глухові споруджено кам'яну Успенську церкву, а в 1672 – 1676 рр. в Густинському монастирі поблизу Прилук у стилі українського бароко збудовано головну Троїцьку церкву. У 1846 р. Тарас Шевченко відвідав Густинський монастир і знайшов на стіні цієї церкви портрет гетьмана Івана Самойловича як «ктитора».

Навесні 1685 р. гетьман ледве пережив дві трагедії. 20 березня померла його старша дочка Параска, дружина київсько­го воєводи боярина Федора Шереметьєва. 19 травня раптово помер старший син Семен – стародубський полковник.

А за два роки Кримський похід, участь в якому взяли козацькі війська Івана Самойловича, поклав край його гетьманству. Вину за поразку російських військ князя Василя Голіцина було перекладено на гетьмана Самойловича. 7 липня 1687 р.

російські царі Іван і Петро Олексійовичі отримали через князя Голіцина донос на Івана Самойловича з 23 пунктів. Той документ підписали полковники Костянтин Солонина, Яків Лизогуб, Григорій Гамалія, обозний Василь Борковський, осавул Іван Мазепа та ін. Головне звинувачення — гетьман Самойлович прихильник української державності, а від його синів страждають Чернігівський та Стародубський полки.

23 липня 1687 р. гетьмана Івана Самойловича усунено з посади і заслано до Тобольська, де він помер 1690 р. Заарештовано і страчено сина Григорія. Яків із сім'єю опинився у Єнісейську. Дружину гетьмана Марію Іванівну відправлено на постійне мешкання до Седнєва, в родину молодшої дочки Анастасії. Значні багатства гетьмана Самойловича конфісковані.

 

1669 – 1671

ЛИСЕНКО ІВАН ЯКОВИЧ. Походив із старовинного козачого роду. Роки народження і смерті – невідомі. Чернігівським полковником став 1669 р., перейнявши цю посаду від наказного полковника Гаврила Васильовича, котрий викону­вав свої обов'язки короткий час з січня 1668 р. Скупі відомості засвідчують, що Іван Лисенко був визначною особою. Так, під час виборів Переяславського полковника 25 червня 1690 р. (згідно з універсалом Івана Мазепи) було обрано саме Івана Лисенка. Козаки вважали, «що за його першого полковництва, в 1667 – 79 рр., місто Переяслав зросло і збагатіло, а за його наступників Войци Сербина (1679 – 83), Леонтія Полуботка (1683 – 87), Родіона Райци (1687 – 88) і вдруге Леонтія Полуботка (1689 – 90), місто зубожіло. Це, між іншим, єдина причина... чому голосували за Лисенка, а не за Мокієвського».

Це дає підстави припускати, що і в Чернігові полковник Іван Лисенко зробив чимало корисного. Проте конкретних відомостей ми сьогодні не маємо. На запитання, чому так сталося, знаходимо відповідь у «Спогадах про М. В. Лисенка» Людмили Старнцької-Чєрняхівської (адже Іван Якович Лисенко – засновник родини, котра дала Україні талановитого композитора Миколу Лисенка). Отож читаємо: «Георгій Лисенко, брат у других Миколи Віталійовича, з чернігівської, меншої лінії Лисенків, поховав єдиного сина, отже, не бачачи продовження свого роду, привіз Миколі Віталійовичу як старшому в роді Лисенків силу різних гетьманських універсалів, я сама їх бачила – запаковано їх було у невеличку скриньку, і поставили її під ліжком Миколи Віталійовича. Уявіть собі шалений гнів Миколи Віталійовича, коли він кинувся колись до тієї скриньки і побачив, що вона – порожня. Виявилось, що далека родичка його жінки, Ю. М., яка завідувала господарством родини, поробила з твердого паперу форми на пасху».

 

1672

МНОГОГРІШНИЙ ВАСИЛЬ ГНАТОВИЧ. Брат Дем'яна Многогрішного. Роки народження і смерті – невідомі. Чернігівським полковником був короткий час у 1672 році, до арешту брата. Діянь Василя Многогрішного на цій посаді історична пам'ять не зберегла.

Страшну новину про арешт Дем'яна Василеві приніс один монах з Москви, а наступного дня до полковника Многогрішного прийшов головний стрілець і наказав негайно прибути до чернігівського воєводи. Василь шукав порятунку у настоятеля Єлецького монастиря архімандрита Іоаникія Галятовського, але даремно. Тоді, «перевдягнувшись у рясу монаха, він на човні спустився Десною та Дніпром до Києва, тут відкрився ігумену Братського монастиря В. Ясинському й просив дати йому притулок. Ігумен одразу ж повідомив про втікача київському воєводі Г. Козловському. За наказом воєводи Василя Многогрішного заарештували, вчинили допит і відправили до Москви».

Василя Многогрішного звинуватили в антиросійській змові разом із його братом – гетьманом України. До звинувачень додано свідчення батуринських сотника Г. Карповича та отамана Я. Андреєва, котрі ще донедавна називали себе прибічниками гетьмана Многогрішного. Василь, як і його брат, не визнав звинувачень у зраді російського царя. 28 травня 1672 р. разом із Дем'яном вислухав вирок про смертну кару. Як і брат, за кілька миттєвостей до смерті Василь Многогрішний був по­милуваний царем і засланий до Сибіру. Десь на широких сибірських просторах загубилось життя колишнього чернігівського полковника Василя Многогрішного. В пам'ять про себе він залишив заснований ним 1666 р. Пустинсько-Рихлівський Ми­колаївський монастир біля Понорниці на Коропщині.

 

1672 – 1685

ДУНІН-БОРКОВСЬКИИ ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ (КАСПЕРОВИЧ). Дуніни – польський дворянський рід. їхній предок Петро Дунін, граф Скржішін, був наближений до короля Болеслава Кривоустого. Багато із спадкоємців Петра Дуніна служили воєводами та каштелянами й одержали додаткові прізвиська: Дунін-Борковський, Дунін-Бржезинський і т. д. Гілка Дуніних прийняла російське громадянство після приєднання до Московії Смоленська у 1665 р. Від неї веде свій початок Василь Касперович (Андрійович) Дунін-Борковський.

Після укладення Андрусівського договору, аби не втратити землі, що йому належали, Василь Дунін-Борковський приймає православ’я й починає служити у Війську Запорозькому. У 1668 р. доля закидає його до Чернігівського полку, де він обіймає посаду сотника Вибельського. Після драми, що сталася з Василем Многогрішним, призначається в 1672 р. чернігівським полковником. А за два роки (1674) Василь Андрійович одержує грамоти від царя Олексія Михайловича на затвердження земель, подарованих Дуніну-Борковському королем польським, що зробило його надзвичайно багатою людиною.

Про Василя Андрійовича розповідали найнеймовірніші істо­рії. Одна з них засвідчує ніби князь Голіцин пропонував йому гетьманство після усунення Івана Самойловича за 10 тис. руб­лів. Дунін-Борковський відмовився, бо, мовляв, не хотів відда­ти таку суму (цю легенду спростовує С. Павленко у журналі «Сі­верянський літопис» № 6 за 1997 рік).

У 1675 р. на кошти Василя Андрійовича відреставровані Черні­гівський Спасо-Преображенський собор, Елецький монастир, оз­доблено Воскресенський, Благовіщенський храми. П'ятницький монастир у Чернігові, пошкоджений під час повстання 1668 р., відновлений теж на його кошти. Полковник відомий і іншими церковними численними пожертвами.

За дружину Дунін-Борковський мав Марію Василівну Шубу. У них було двоє синів. Ще у 1672 р. гетьман Самойлович пожа­лував йому довічні маєтки у селах Авдіївці, Козилівці і Холмах з Понорницької сотні, село Бобровицю біля Чернігова і частко­во маєтності села Бурківка Березнянської сотні. Від гетьмана Мазепи Дуніну-Борковському дісталися села Орлівка на річці Убідь, Брусилів на Снові, затим Тупичів і Шаболтасівка. Після смерті Дуніна-Борковського, а вона сталася 7 березня 1702 р., в 1704 і 1706 рр. до вдови Василя Андрійовича та двох його си­нів перейшли Бобровиця, Яцево, Брусилів, Тупичів, Листвен, Пекурівка, Холми і Борківка.

Храмам Дунін-Борковський подарував потири, ставник, та­рілки, Євангелія в срібних оправах. Більшість цих пам'яток - роботи західно-європейських майстрів. Близько десяти з них складають гордість Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського. На кожній з пам'яток – герб Дуніна-Борковсько­го та записи про його вклади. Дари чернігівського полковника сільським церквам були значно скромніші як за розмірами, так і за оздобленням.

Дунін-Борковський не лише давав гроші на відновлення хра­мів або здійснював для них коштовні дари. Так, у 1676 р. він побудував трапезну і келії Єлецького монастиря. До 1914 р. во­ни знаходилися у непоганому стані і це дало можливість відо­мому історику В. Л. Модзалевському (1882 – 1920) і молодому тоді мистецтвознавцю П. М. Савицькому (1895 – 1968) зробити висновок: «В келіях Дунина-Борковского упрощенность и в то же время подчеркнутая рельефность и гранность украинской настенной декорации достигает своего апогея. Перед глазами мастеров, украшавших келии, могли быть образцы московской настенной декорации 17 века, времен до утверждения здесь форм Барокко, и образцы западного, в частности польского Ба­рокко».

У кінці 70-х або на початку 80-х рр. XVII ст. Дунін-Борков­ський вклав великі кошти, аби влаштувати в Єлецькому мона­стирі іконостас, в якому мистецтво епохи залишило один з най­кращих своїх зразків. На жаль, іконостас Єлецького монастиря в епоху революційних катаклізмів було знищено. Його можна побачити лише на старих фото, вміщених у книзі «Картини церковной жизни Черниговской епархии» (К, 1911).

Український історик та етнограф Петро Єфименко під час перебування у Чернігові на початку 80-х років XIX ст. записав цікавий переказ про життя-буття Василя Дуніна-Борковського, коли він помер. Поховали його з урочистостями, притаманними для генерального обозного Війська Запорозького. Та щоночі під­німався він із домовини і у супроводі прислужників і гайдуків гайсав до своєї бобровицької оселі біля Чернігова, де до ранку влаштовував гучне застілля. Поки одного разу вдова покійного не запросила архієпископа Іоанна Максимовича і той перекрив хрестом шлях Дуніну-Борковському на Червоному мосту. Міст зруйнувався, і Борковський разом із свитою зник у водах Стрижня.

Дивно, що таке, за народними переказами, зчинив саме Іоанн Максимович, котрий поховав Дуніна-Борковського і при­святив йому епітафію. У цьому творі, викарбував йому на могильній плиті, перераховано все, що відновив і відбудував Ва­силь Андрійович, коли був чернігівським полковником.

«Его надгробная доска, – писали В. Л. Модзалевський і П. М. Савицький, – сохранилась внутри Елецкого собора – недалеко от входа. Это – серебряная доска, украшенная прекрасной гравюрой, нсполненной духа самого пышного Ба­рокко».

 

1685 – 1687

САМОЙЛОВИЧ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ. Рік народження невідомий. Син гетьмана Івана Самойловича. Чер­нігівським полковником став з волі батька. Разом із полковни­цтвом він отримав значні маєтності. Григорію Самойловичу на­лежали містечко Любеч і близько півсотні сіл і хуторів Ліво­бережної України. Ведення господарства давало чернігівському полковнику величезні прибутки.

Про військові здібності Григорія Самойловича не збереглося ніяких правдивих свідчень. Що корисного він зробив для чер­нігівського краю, також невідомо.

Заарештований після ув'язнення батька у липні 1687 р. У чо­лобитній старшини, яка прагнула скинути з гетьманського уряду І. Самойловича, є такі рядки про його сина-полковника: «А сын его, Григорий, в Чернигове бранил войта и мещан, и лаючи казнью грозил, что войт и мещане хотели поставить на ратуше ор­ла платаного, в то знаменне, что город Чернигов есть власное их Царского Пресветлого Величества отчина, и говорил Григорий войту и мещанам так: «Не будете, му­жики, жить на свете, что хочете выломаться из подданства господина отца моего и поддаться Москве. И заказал, дабы орла не ставили и ставить не дерзали». Після допитів і тортур він вивезений до міста Севська. Тут Григорія Івановича Самойлови­ча було скарано на смерть.

 

1687 – 1698 (1699?)

ЛИЗОГУБ ЯКІВ КІНДРАТОВИЧ. Рік народження невідомий, його батьком був козак з містечка Глем'язів на Переяславщині. Після смерті Богдана Хмельницького брав активну участь у політичному житті України, що висуну­ло його з представників рядового козацтва у козацьку старши­ну. У 1666-1669 рр. Яків Лизогуб – канівський полковник. Десь року 1667 виконував роль посланця гетьмана Івана Брюховецького у Москві. За службу російський цар пожалував Лизогуба дворянством.

Став прибічником гетьмана Петра Дорошенка і за вірність одержав посади наказного гетьмана, генерального осавула. Московський уряд високо цінував Лизогуба. Певний час Яків Кіндратович вважався кандидатом Москви в гетьмани Право­бережної України. Однак поступово Лизогуб перестав поділя­ти погляди Петра Дорошенка і став більше схилятись до Івана Самойловича. У 1674 р. повністю перейшов на бік Росії. Пере­їхав до Конотопа. Жив смиренно, уникаючи будь-яких політич­них справ.

Сусідою Якова Лизогуба був Іван Мазепа, майбутній геть­ман України. Можна лише гадати, про що вони бесідували дов­гими темними вечорами. Ймовірніше, що під впливом Івана Мазепи Яків Лизогуб повернувся у велику політику. У 1687 р. він взяв участь у Кримському поході та у змові проти Івана Самойловича. Новим гетьманом став Іван Мазепа. Він призначив Якова Лизогуба 1687 р. чернігівським полковником, подарував село Соснівку. У 1689 р. за участь у Кримському по ході Яків Лизогуб отримав від гетьмана Мазепи Слабин, Бігач, Шестовицю, Золотинку. Козероги, Андріївну. Гнилушу, Соколівку.

В історичній літературі закріпилась думка, що Яків Лизогуб був талановитим і хоробрим воїном, щирою і рішучою лю­диною, котра ніколи не займалася інтригами. Як наказний геть­ман, чернігівський полковник Яків Лизогуб керував штурмом турецької фортеці Азов у 1696 р., де всі ці риси його характеру проявилися у повній мірі. Цар Петро I був у захваті від подви­гів свого підлеглого.

Героєм азовської битви повернувся до Чернігова старий пол­ковник. Тут він і помер 9 серпня 1698 р.

Готуючись до завершення життєвого шляху. Яків Кіндрато­вич склав заповіт, за яким Чернігівське полковництво передава­лося його синові Юхиму. Маєтності, інші багатства – порівну всім членам родини. Цей унікальний документ і донині збері­гається у фондах Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського. Чернігівського полковника поховали в усипаль­ниці Успенського собору Єлецького монастиря.

Упродовж перебування на посаді Чернігівського полковника Яків Кіндратович здійснював значне церковне будівництво, да­рував церквам неабиякі коштовності. Так, 1698 р. Яків Лизогуб розпочав спорудження усипальниці в Успенському соборі Єле­цького монастиря. Цю роботу завершив його син Юхим. Після освячення, яке відбулося 14 вересня 1701 р., усипальниця одер­жала назву церкви. Праворуч від входу на стіні збереглася пли­та з епітафією. У статті В. Л. Модзалевського і П. М. Савицького «Очерки искусства Старой Украины. Чернигов» знахо­димо такі рядки: «В середине нижней части доски – герб Лизогубов и буквы Я. К. Л. П. Ч., т. е. «Яков Кондратович Лизогуб, полковник Черниговский». Иконостас предела, густой по резьбе и еще чуждый воцарившемуся в XVIII веке изяществу и легкости растнтельных гирлянд из акантованых листьев, несомненно относится ко времени построения предела (т. е. около 1700 г.)».

Дослідники вважали, що саме цього року (тобто, 1700) Яків або Юхим Лизогуби спорудили дзвіницю Єлецького монастиря.

Донині зберігся в Чернігові Будинок полкової канцелярії або Будинок Лизогуба, споруджений у 90-х рр. XVII ст. зусиллями Якова Кіндратовича. Споруда ця – один з небагатьох зразків житлової архітектури України кінця XVII ст. Фахівці вважають Будинок Лизогуба типовою українською хатою на дві полови­ни: чоловічу і жіночу, кожна по дві кімнати. Оздоблення фа­садів складне і багате. Упродовж сторіч Будинок змінював своє призначення: полкова канцелярія, Чернігівська ратуша, архів, картинна галерея. У 1718 і 1750 рр. він постраждав від пожеж. А в XIX ст. в Будинку сталися значні зміни: розібрано печі, про­бито вікна у східних і західних стінах, замінено черепичний дах на бляшаний. У такому вигляді Будинок Лизогуба включено до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника.

Садиба Лизогубів у Седневі почала складатися в кінці XVII ст., коли містечко стало маєтністю Якова Кіндратовича. На його замовлення зведено житлові, культові і господарські споруди, почав формуватися парк. До середини XIX ст. седнівська садиба Лизогубів являла собою мальовничий архітектур­ний ансамбль. З первісного стану садиби збереглися кам'яниця Лизогубів (одноповерхова хата з сіньми і двома кімнатами), Воскресенська церква та Седнівський парк – пам'ятка садово-паркового мистецтва. Збереглися також перебудований флігель, кам'яний місток, невеликий грот. На місці оранжереї залишився лише фундамент та підпірні стіни. Частину садиби займає Бу­динок творчості Спілки художників України ось уже понад трид­цять років.

 

1699 – 1704

ЛИЗОГУБ ЮХИМ ЯКОВИЧ. Рік народження невідомий. Чернігівське полковництво успадкував від батька

Якова Кіндратовича. По собі залишив пам'ять не як військовий діяч, а як будівничий. Разом із Яковом Кіндратовичем починав будівництво в Єлецькому монастирі так званої усипальні Лизо­губів. Завершив його після смерті батька. 14 вересня 1701 р. на кошти і під орудою Юхима Яковича зведено монастирську дзвіницю. Характеристику добудов до Елецького монастиря, здійснених Юхимом Лизогубом, знаходимо в дослідженні В. Л. Модзалевського і П. М. Савицького: «В каменной декорации Лизогубовской пристройки к Єлецкому собору заметно, наряду с Московским влиянием, влияние западного Барокко. Окна обрамлены характерно-барочными наличниками, более широкими сверху, суживающимися книзу уступом и плотно охватывающими оконное отверстие в нижней его части».

На вулиці Східночеській, № 1 у Чернігові знаходився голов­ний будинок садиби Лизогубів, започаткованої Юхимом Якови­чем на початку XVIII ст. Для її спорудження було обрано міс­цевість за річкою Стрижнем з північного боку Глухівського шля­ху. Садиба складалася з головного будинку, флігеля, кам'яниці (невеликої будівлі з цегли — з величезним льохом і скромною світлицею) та саду. Головний будинок розібраний у 1987 р. Спо­руджений, ймовірніше за все, у кінці XVIII ст. Дерев'яний, од­ноповерховий, подібний літері П.

Юхим Якович помер у 1704 р. Сини Яків та Семен успадку­вали від нього хист будівничих. Найкращим пам'ятником собі вони залишили Катерининську церкву, яку спорудили на власні кошти.

Ця церква найвеличніша і найпізніша, якщо говорити про відтворення у камені форм народно-українського дерев'яного зодчества. У О. Шафонського знаходимо, що Катерининська церква «создана иждивением и старанием умерших Семена и брата его Якова Лизогубов, по завещанию отца их Черниговского полковника Ефима Лизогуба, в котором году неизвестно, и освящена Архиепископом Антонием Стаховским 1715 году». (Так було вшановано героїзм козаків Чернігівського полку, про­явлений під час штурму турецької фортеці Азов під орудою Я. К. Лизогуба у 1696 р.)

Яків Юхимович Лизогуб служив генеральним бунчужним й обозним, наказним гетьманом. Народився 1675 року, помер 1749 р. Про Семена Юхимовича відомо лише, що він пішов з життя 1734 р.

Іконостас Катерининської церкви також був влаштований братами Яковом та Семеном Лизогубами на початку XVIII ст.

У другій половині XIX ст. іконостас загинув. З того часу і досі лі довго у Катерининській церкві не відбувались богослужіння.

У п'ятій книжці Філарета Гумілевського «Историко-статистическое описанне Черниговской епархии» (1874. – С. 66-67) знаходимо відомості про те, що в Катерининській церкві від стародавніх часів залишилось кілька Євангелій та аналой – сучасник Лизогубівського іконостасу. Зараз в Катерининській церкві розташований музей народно-декоративного мистецтва Чернігівщини (відділ Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського).

Фахівці схильні до того, що кам'яне будівництво Лизогубів глибоко національне. У камені відтворені дерев'яні форми самобутнього українського зодчества.

Ідею українства відстоював син Юхима Яковича Яків Лизогуб і тоді, коли складав опис родини за назвою «Летописец, или Описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украине малоросийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом был козацким». Цей твір більше відомий як «Лизогубівський літопис» і охоплює події, що сталися з початку XVI ст. до 1737 р. Складений 1742 р. в Чер­нігові. Я. Ю. Лизогуб використав козацькі літописи 90-х рр. XVII ст., родинні записи Лизогубів та власні спостереження. Лизогубівський літопис складається з невеликих історичних опо­відань про Україну, гетьмана, північну війну 1700 – 1721 рр. та участь у ній українського козацтва на чолі із старшиною роди­ни Лизогубів тощо. Прагнучи показати старшину вірнопідданною царському урядові. Я. Ю. Лизогуб одночасно відстоював ідею автономії України.

В українській історії родина Юхима Яковича Лизогуба за­лишилась як родина творців, меценатів і справжніх патріотів.

 

1705 – 1723

ПОЛУБОТОК ПАВЛО ЛЕОНТІЙОВИЧ. У 1660 році у Чернігові в родині Леонтія Артемовича Полуботка наро­дився син Павло. Вірогідно, Леонтій був тоді писарем Чернігів­ського полку. Належав до заможної козацької родини, котру на початку XVII ст. започаткував Ярема Полуботок, прадід Павла.

По батьківській лінії Павло Леонтійович успадкував садибу в Чернігові, село поблизу міста, що від прадіда Яреми дістало назву Полуботки, село Губичі під Любечем, маєтності на Сосниччині з родючими землями та багато всілякого добра.

У вересні 1695 року Леонтій Артемович, колишній переяслав­ський полковник, помер і був похований у Єлецькому монасти­рі в Чернігові.

Павло Полуботок у травні 1697 р. одержав гетьманський універсал на батьківські маєтки, а в червні 1703 р. гетьман затвердив за ним землі у Ропській та Білоуській сотні Черні­гівського полку.

На думку Олександра Коваленка, автора книги «Павло По­луботок – політик і людина» (Чернігів, 1996), «у квітні 1705 р. з ласки Івана Мазепи він обійняв уряд чернігівського полков­ника, що залишався вакантним після смерті Юхима Лизогуба». В. Л. Модзалевський і П. М. Савицький називають іншу дату – 1704 р. В. Кривошея схильний до того, що Чернігівським полковником Павло Леонтійович став у вересні 1706 р. У Чер­нігівському історичному музеї знаходимо третю дату – 1707 р.

У своїй статті «Деякі питання генеалогії козацько-старшин­ських родин Чернігівського полку» В. Кривошея називає прі­звища Юрія Затиркевича та Івана Власовича, котрі обіймали посади наказних полковників по смерті Ю. Я. Лизогуба. Пер­ший – з грудня 1704 р., другий – з листопада 1705 до вересня 1706 р. Якщо це так, то початком чернігівського полковництва Полуботка можна вважати вересень 1706 р.

Але тут втручається сама історія. Петро І, готуючись до ба­талій зі шведами, у липні 1706 р. відвідав Чернігів, аби переві­рити боєздатність розквартированих тут частин і придатність Чернігівської фортеці до відсічі ворогові, якщо він нападе. Пав­ло Полуботок, вже як Чернігівський полковник, дав на честь царя бенкет у своєму домі. Потім Петро І рушив Десною до Києва. За рік його розпорядженням в Чернігові збудовано вій­ськові склади, здійснено реконструкцію міських укріплень. Та­ким чином, думка О. Коваленка про те, що у квітні 1705 року Полуботка призначено на посаду Чернігівського полковника, найбільш відповідає істині.

З того часу між Полуботком і Петром І склалися добрі стосунки. Проте у листопаді 1708 р., коли вирішувалась доля май­бутнього гетьмана України, а Павло Леонтійович, як ніхто ін­ший, міг розраховувати на цю посаду, російський цар висловився проти кандидатури чернігівського полковника. Гетьманом став стародубський полковник Іван Скоропадський. Щоб Полуботок не ображався, Петро І передав йому на віки-вічні кілька сіл, що належали родичам Івана Мазепи. А в грудні 1708 р., коли Петро І чинив розправу над «мазепинцями», Полуботок одержав від нього у володіння Любеч, інші маєтності, що до­недавна належали також Івану Мазепі та Пилипу Орлику. Новонабуті маєтки довкола Чернігова і Любеча за Павлом Полу­ботком затвердив своїми універсалами гетьман Іван Скоро­падський. Понад три тисячі селянських дворів, розкиданих на терені Чернігівського, Лубенського, Галицького, Ніжинського, Сумського і Охтирського полків, належали Павлу Полуботку.

Все, що він робив, стимулювало економічне життя полків. Хоча цього Павло Леонтійович часто досягав шляхом зловжи­вань і насильства. У Любечі, Лебедині, Оболонні, Орлівці, Бо­ровичах, Довжину, Гадячі були розкидані Полуботкові багаті садиби. Головна ж його резиденція знаходилась у Чернігові. В Олександра Коваленка читаємо: «У самісінькому центрі міста, в межах стародавнього дитинця йому належала двоповерхова ка­м'яниця (згодом у ній було розміщено магістрат), але мешкав Павло Полуботок разом із родиною на затишній і мальовничій околиці Чернігова – Застриженні. Один з найбагатших можно­владців старої України, Полуботок облаштувався тут, як-то ка­жуть, на широку ногу, й завів у себе «двір» на гатунок гетьман­ського. Один з сучасників засвідчив, що «у бывшего полковника черниговского Павла Полуботка многие малороссийских и пол­ьских шляхтичей дети, придворно служивали, с которых он, Павел Полуботок, иных сотниками, а иных значковими полку Чер­ниговского товаришами производил». Згодом від онука Павла Полуботка ця садиба перейшла у власність «судового черниговского писаря» Семена Стаїнського, який у 1754 році продав її «хорунжему полковому черниговскому» Петру Григоровичу. Зрештою, 1776 року садибу придбав Чернігівський єпископ Феофіл Ігнатович для потреб духовної семінарії, у зв'язку з чим житлові й господарські приміщення зазнали перепланування і перебудови. Тепер тут військовий госпіталь.

Родина Павла Полуботка була чималенькою. Від першої дружини Євфимії, племінниці гетьмана Самойловича, він мав п'ятеро дітей: Андрія, Якова, Олену, Ганну-старшу та Ганну-молодшу. У лютому 1717 р. Євфимія Полуботкова померла. А в листопаді 1718 р. Павло Леонтійович одружився вдруге. Було йому 58 років. Обраницею полковника стала вдова ніжинського військового товариша Романа Жураківського Ганна. Поступово діти залишали батьківський дім. Дочки повиходили заміж. Так, Олена стала дружиною Якова Маркевича — племінника геть­манші Анастасії Скоропадської (пізніше – генеральний підскарбій). Ганну-старшу обрав собі бунчуковий товариш Григорій Жоравко. їхня родина оселилася у Новгороді-Сіверському. Ганна молодша вийшла заміж за Петра Войцеховича – седнівського сотника.

Діти Павла Полуботка зростали не лише у розкоші. їхній батько, випускник Києво-Могилянської академії, мав велику на той час бібліотеку, котра в чернігівському будинку полковни­ка займала почесне місце. Вона складалась з латинських і поль­ських книжок, бо Павло Полуботок добре володів цими мовами. Були в бібліотеці і два Євангелія з позолоченими сторінками. Павло Леонтійович вів своєрідний літопис, який увійшов в іс­торію як «Хроніка Павла Полуботка», що охоплювала події в Україні протягом 1452 – 1715 років. Цей документ доступний кожному, хто вивчає українську історію, бо опублікований у книжці О. Коваленка «Павло Полуботок – політик і людина».

Історики схильні до того, що полковник Полуботок був релі­гійною людиною. У його Чернігівському маєтку сучасники на­рахували понад сто різноманітних ікон. А, можливо, Павло Ле­онтійович був звичайним колекціонером? Коштів на реставрацію та оздоблення храмів Полуботок не давав. Правда, прихильно ставився до Вознесенської церкви у Чернігові, бо вважав її майже домашньою: храм розташувався поблизу полуботківської садиби. На старовинному іконостасі можна було побачити герб Полуботків. У церковній ризниці зберігалися срібні чаші, поти­ри, богослужбові книги, подаровані його нащадкам. Дзвін для Вознесенської церкви відлитий на гроші Полуботка. Це – єди­на річ, що збереглася після руйнації храму в кінці 50-х років XX ст. Експонується в Чернігівському історичному музеї ім. В. В. Тарновського.

Опис садиби Павла Полуботка та його синів, однієї з най­багатших чернігівських садиб XVIII ст., здійснили російські офі­цери після арешту полковника і наказного гетьмана в Санкт-Петербурзі в 1724 р. Чернігівські дослідники минувшини Вадим Модзалевський та Петро Савицький ввели в науковий обіг цей документ у нарисі «Очерки искусства Старой Украины. Чернигов», написаному 1914 р і опублікованому 1992 р. у збір­нику наукових праць «Чернігівська старовина». Тому не будемо переповідати опис садиби Павла Полуботка в Чернігові. Але без цієї цитати не обійтись: «По усадьбе Полуботка нельзя су­дить о рядовой черниговской, хотя бы старшинской усадьбе на­чала XVIII ст.; из черниговских она, вероятно, богатейшая; одна из самых богатых по всей Укрине; но несомненно – она чрезвычайно характерна для страны и эпохи».

Це ж саме можна сказати і про Полуботкову кам'яницю у Любечі – пам'ятник мурованої цивільної архітектури початку XVIII ст., побудовану у межах старої фортеці на замовлення гетьмана Івана Мазепи. У 1709 р. кам'яниця стала власністю Павла Полуботка. Від нього й одержала назву. До родини по­міщиків Милорадовичів Полуботкова кам'яниця перейшла у дру­гій половині XVIII ст. Нині кам'яниця руйнується. З пам'ятника архітектури її перетворено на господарську будівлю без опален­ня, з кованими завісами залізних віконниць і гніздами від чис­ленних засувів. Лише на малюнку українського художника О. Г. Сластіона Полуботкову кам'яницю можна побачити у пер­возданному вигляді.

Коли доводилось врегульовувати поземельні відносини або налагоджувати стосунки між козацько-старшинською адмініст­рацією і органами самоврядування, чернігівський полковник діяв в інтересах старшинської верстви. У 1721 р., заручившись підтримкою гетьмана Івана Скоропадського, Павло Полуботок домігся того, що Чернігівський магістрат додатково одержав зе­мельні угіддя поблизу міста. Він контролював торгівлю зерном, горілкою "та тютюном у межах Чернігівського полку, здійсню­вав масштабні торговельні операції за участю польських куп­ців, за наказом Петра І водив українських козаків у далекі східні походи супроти Персії і на будівництво Ладозького ка­налу. Тут на очах Чернігівського полковника третина козаків загинула від хвороб, голоду і непосильної праці.

У липні 1722 р. після смерті Івана Скоропадського Павло Полуботок до деякої міри вгамував своє «его» – став гетьма­ном, проте наказним. Його боротьба з Малоросійською колегією, котра робила все, аби придушити в Україні гетьманство, кошту­вала Полуботкові життя. Павла Леонтійовича викликали до Пе­тербурга у листопаді 1823 р. і заарештували. Ув'язнений у Петропавлівський фортеці, він помер в одному з казематів 18 груд­ня 1724 р. Заспокоївся наказний гетьман у чужій землі, на цвин­тарі церкви св. Сампсонія Странноприїмця за Малою Невою. З того часу ім'я Павла Полуботка оповите легендами, чутками, вигадками. Побутує думка, що Павло Леонтійович все життя домагався справжньої гетьманської влади, але в протиборстві з Петром І програв. Противники такого ставлення до особистості Полуботка переконані: він боровся за незалежність українського уряду, за незалежну країну, яку б Росія вважала своїм парт­нером.

Щоб там не говорили, але після смерті Павла Полуботка, перелякані й деморалізовані козаки та міщани не здатні були чинити опір призначенню на Чернігівське полковництво росій­ських комендантів.

 

1723 – 1729 (1735?)

БОГДАНОВ МИХАЙЛО СЕМЕНОВИЧ (САМСОНОВИЧ). У той час, коли Павло Полуботок знемагав у казематі Петропавловської фортеці, Олександр Румянцев, на­ділений надзвичайними повноваженнями Петра І, примчав до Глухова – резиденції українських гетьманів. Мав намір знайти компрометуючі Павла Полуботка документи. Нічого не виявив­ши, Олександр Румянцев розпочав об'їзд Гетьманщини. Він за­арештував і відправив до Петербурга цілу низку представників опозиції політики Петра І (Данило Апостол, Яків Лизогуб, Ва­силь Жураківський та інші), здійснив призначення маловідомих, але зручних осіб на старшинські посади і полковництво. У Чер­нігові тоді військовим комендантом був Михайло Богданов. Його і було призначено полковником Чернігівським.

Рік народження Михайла Семеновича (або Самсоновича) – невідомий. Походив із старовинного княжого дворянського ро­ду Тоузака Неклюдовича Богданова, якому Іоанн Грозний у 1580 р. пожалував маєтності. До своєї служби у Чернігові Ми­хайло Богданов був стольником Петра І. Полковництво черні­гівське прийняв десь у грудні 1723 р., поєднуючи командування полком з правами воєводи.

За даними Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського діяльність Михайла Богданова у Чернігові заверши­лась 1735 року. В. Кривошея називає іншу дату – вересень 1729 р.24

В історичній літературі ми не знаходимо відомостей про справи Михайла Богданова на користь Чернігівського полку. Хіба що ось це: «Черниговский полковник Полуботок выбыл и на его место был назначен здешний комендант Михаил Богда­нов. Крепость Черниговская начала приходить в ветхость. Он доносил, что наемные сторожа, держащие караул, не имеют хорошего досмотра и городских ворот не запирают, пушки многие без станков, ворота обветшали и город земляной осыпался». Як поставилися до цього у Петербурзі, ми не знаємо. Отож мо­жемо припустити, що Чернігівський полковник Михайло Бог­данов опікувався лише військовими справами. 

 

1746 (1744?) — 1748 (1747?)

ІЗМАІЛОВ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ. Рік народження – невідомий. Дворянин. Його родовід бере початок від Івана Івановича Шаїна, чернігівського воєводи, що у XIV ст. оселився у Рязані. У нього був онук Із­маїл, від якого Володимиру Васильовичу дісталось прізвище Ізмайлов.

По-різному трактується термін його перебування на посаді чернігівського полковника. За В. Кривошеєю – це грудень 1746 – червень 1748 рр. Правда, дослідник не дуже впевнений у цьому, бо окреслює роки знаками запитання. Чернігівський історичний музей ім. В. В. Тарновського наводить інші дати: 1744 – 1747 рр. Жодна із енциклопедій не спростовує існуючу суперечність. Бо імені В. В. Ізмайлова там немає.

Можна припустити, що, виконуючи настанови імператриці Анни Іоаннівни, В. В. Ізмайлов через новостворену полкову кан­целярію здійснював адміністративно-поліцейські права, контро­лював роботу рахункової комісії, куди надходили податки. Ра­зом із чернігівцями пережив страшну пожежу, після якої навіть через п'ятдесят років на багатьох спустошених вогнем місцях не з'явилося жодної будівлі. Ймовірно і те, що Володимир Ізмай­лов водив чернігівських козаків у складі російських військ під командуванням Б. К. Мініха проти Кримського ханства. А в оспіваному поетом бою під Очаковом загинуло чимало вояків Чернігівського полку.

Подальша доля В. В. Ізмайлова загубилася на шляхах іс­торії.

 

1750 (1747?) — 1752 (1762?)

БОЖИЧ ІВАН ПАНТЕЛЕЙ­МОНОВИЧ. Рік народження невідомий. Дворянин. Його батько, полковник сербського полку Пантелеймон Божич, – учасник Полтавської битви 1709 року. Іван Пантелеймонович 1737 р. от­римав від князя Рудольфа Кантакузена грамоту на баронство. А син його, Гаврило Іванович, у 1784 році внесений до першої частини родової книги Чернігівського намісництва.

Доступна історична література не дає можливості з'ясувати, коли ж І. П. Божич обійняв посаду чернігівського полковника. За В. Кривошеєю – це сталося 1750 року. За даними Чернігів­ського історичного музею ім. В: В. Тарновського – у 1747 р. Викликає сумніви і 1762 рік, коли, якщо йти за музеєм, Іван Божич залишив Чернігівське полковництво. Річ у тім, що в ен­циклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона знаходимо інше: 1762 р. Бригадир Іван Пантелеймонович Божич вийшов у відставку. Значить, 1752 рік, на який посилається В. Кривошея, – вірогідніша дата припинення повноважень чернігівсько­го полковника. Скупі відомості про нього не дають уявлення про діяльність Івана Божича на користь Чернігівського краю. Хоча то були роки гетьманства Кирила Розумовського, котрі принес­ли значні привілеї українському шляхетству. Чернігівський полк було розділено на два повіти – Чернігівський і Менський. Ос­кільки в Батурині споруджувався гетьманський палац Розумов­ського, через полкову канцелярію (вона підлягала Генеральній канцелярії, котра надавала різноманітні розпорядження з пи­тань будівництва), вірогідно, Іван Божич організовував робіт­них людей з Чернігівського і Менського повітів. Як склало­ся його життя опісля, невідомо.

 

1762 – 1782 (1781?)

МИЛОРАДОВИЧ ПЕТРО СТЕПАНО­ВИЧ. У 1711 р., готуючись до війни з Туреччиною, Петро І у чис­лі інших направляє серба Михайла Милорадовича секретним агентом для розпалювання ворожнечі між турецькими мусуль­манами та християнами. По війні Михайло разом із братами Гаврилом та Олександром переїхав до Росії. У 1715 р. цар при­значив його гадяцьким полковником. Цю посаду М. Милорадович обіймав одинадцять років. Людиною був жорстокою. Неод­норазово козаки скаржились на нього гетьману, однак той не міг чимось зарадити, оскільки Милорадович був ставлеником Петра І. До пари Михайлові була і його дружина, дочка гене­рального осавула Степана Бутовича, – жінка владна і безжа­лісна.

Подружжя мало сина Степана, котрий став батьком майбут­нього чернігівського полковника Петра Степановича Милора­довича. Народився він близько 1723 р., вірогідніше, у Гадячі. Де здобував освіту, — невідомо. В історичній літературі ім'я Петра Милорадовича з'являється вперше як представника цар­ського двору – гоф-фур'єра. Побрався із Софією Семенівною Полуботковою – правнучкою наказного гетьмана Павла Полу­ботка. У шлюбі був щасливий. Ця гілка Милорадовичів пиша­лася родинними зв'язками з Полуботками. Для вшанування па­м'яті колишнього чернігівського полковника і наказного геть­мана історик Григорій Милорадович утримував у зразковому порядку кам'яницю Павла Полуботка у Любечі. У чернігівських храмах і монастирях над похованнями Полуботків встановив мармурові меморіальні дошки. За все сплачував власні гроші. Григорій Милорадович, до того ж, автор розвідки “О роде дворян Полуботок”, інших історичних матеріалів. У дослідницькій роботі йому допомагали полуботківські реліквії, котрі Григорій Милорадович ретельно зберігав.

Петро Степанович Милорадович обійняв посаду чернігівсько­го полковника у 1762 році. З приводу цієї дати суперечностей немає. А щодо року, коли Милорадович перестав бути полков­ником, є різні думки. «Радянська енциклопедія історії України» називає 1781 рік. В. Кривошея – 1779 рік. У Чернігівському історичному музеї ім. В. В. Тарновського знаходимо третю дату – 1782 рік. Де ж істина? Після ліквідації Чернігівського полку 27 вересня 1781 року за наказом Катерини II утворено Чернігів­ське намісництво. Таким чином, десь о цій порі Петро Милора­дович поступився місцем новому начальнику – наміснику, кот­рий мав царські повноваження. Фактично ж Чернігівське наміс­ництво почало своє існування з 30 січня 1782 року. Можна при­пустити, що до цього часу Петро Милорадович виконував свої обов'язки чернігівського полковника.

У роки полковництва Петра Степановича у Чернігові меш­кало до 4000 чоловік. Міщани, козаки і посполиті селяни займа­лися сільським господарством: вирощували хліб, розводили тва­рин. Ремісники були об'єднані у 185 майстерень за тринадцятьма спеціальностями. У місті відбувалось чотири ярмарки на рік. їх називали торговельними з'їздами. Сюди прибували купці з Ні­жина з російськими і польськими товарами, донці з рибою, чу­маки з кримською і коломийською сіллю. Серед купців особли­ву популярність мав якийсь Єнько, у руках котрого зосередилась торгівля закордонними товарами. Люди Єнька завозили мило, сукно, коси, хутро. З Чернігова вивозили горілку і вироби з де­рева, перероблені лісові продукти. Найбільшими ярмарочними центрами були Ніжин і Кролевець.

Вважалось, що підлеглі Петра Милорадовича були досить освіченими людьми. Вони навчались у церковно-приходських школах і Чернігівському колегіумі, перетвореному 1776 року у духовну семінарію. Освіту тут здобували діти посполитих се­лян, козачої і духовної старшини. Цікаво, що в Чернігові до 1789 р. не було жодного світського учбового закладу.

Особливу турботу Петра Милорадовича викликала фортеця, оскільки Чернігів знаходився на кордоні із Польщею. Полков­ник звів тут нові фундаментальні споруди. Водночас з розбив­кою кварталів і забудовою Московської слобідки (біля підніжжя Валу) поступово було здійснене перше регулярне планування колишнього Дитинця з урахуванням напряму давніх головних магістралей, Погорілих і Любецьких воріт.

Ще один клопіт був у Петра Милорадовича. Це — загальний міський притулок (богодільня), побудований на кошти його батька Степана Михайловича Милорадовича та братів Єньків. Складовою частиною притулку була міська лікарня. Ці важливі для городян установи знаходились біля Воскресенської церкви, навколо якої був цвинтар (частина його пізніше стала майда­ном). У 1765 р. вже працював міський лікар Яків Узнанський.

Петро Милорадовнч сварився з магістратом за хутір на Дес­ні. Там були гарні сінокоси, дубовий гай та озеро. Сінокоси його цікавили як корм для артилерійських коней.

Для часів полковництва Петра Милорадовича характерні службові зловживання, а це сприяло незаконному переходу зе­мель у приватну власність. Сам Петро Степанович володів маєтностями, де на нього працювало понад п'ять тисяч кріпаків.

Останній чернігівський полковник Милорадович помер 18 січня 1799 р.

 

ЧЕРНІГІВСЬКІ ВОЄВОДИ

 

– ? НОВОСІЛЬЦОВ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ. Похо­див з дворянського роду. За переказами, пращур Новосільцових на ім'я Юрій Шалий або Шель був вихідцем з Литви. У пер­шій половині XIV ст. він оселився у Москві. Його син Яків Юрійович, на прізвисько Новоселець, родоначальник Новосіль­цових, був окольничим князя Володимира Андрійовича Хороб­рого і збудував 1372 р. місто Серпухов (нині Московська об­ласть).

Володимир Васильович – онук Якова Юрійовича. Василь Якович, його батько, помер 1713 р. Відомий як президент ману­фактур-колегії (пізніше комерц-колегії) і сенатор. Дружив з Біроном, після падіння якого був засуджений на заслання у влас­них селах. Можливо, цим пояснюється повне забуття Володими­ра Новосільцова, про якого ми лише знаємо, що він служив во­єводою у Чернігові.

 

1660 – 1667

ЗАГРЯЖСЬКИИ ІВАН. З 29 березня 1660 р. – воєвода у Чернігові. За роки служби чимало зробив для розбудови та благоустрою міста. Спорудив численні військові укріп­лення, обніс Чернігів ровами. При Загряжському у Борисоглібському монастирі збудовано дім для архієреїв. Це дало змогу пізніше Лазарю Барановичу перенести свою кафедру із Новгорода-Сіверського до Чернігова.

Як свідчать стародавні родовідні книги, Іван Загряжський походив з російського дворянського роду татарина Ісахара, після хрещення – Гавриїла. У князя Дмитра Донського був «ближним человеком». Отримав від нього значні маєтності. Іван За­гряжський був одним із найзаможніших чернігівських воєвод.

 

1665

ВОЛКОНСЬКИЙ ІГНАТІЙ. Відомо лише, що черні­гівським воєводою став 14 вересня 1665 р. Цього ж року зали­шив службу. Можливо, походив з російського княжого роду св. князя Михайла Всеволодовича Чернігівського.

 

1665 – 1669

ТОЛСТОЙ АНДРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. Як воєво­да відзначився добре організованою обороною Чернігова проти військ гетьмана Івана Брюховецького. За це став думним дворя­нином. Після Чернігова ніс окольничу службу. Помер 1690 р.

Родовід А. В. Толстого сягає в ті часи, коли чесний муж Індріс приїхав «из немец, на цесарские земли» в Чернігів з двома синами і тритисячною дружиною. І відбулась та подія 1353 ро­ку. При хрещенні одержав ім'я Леонтій. Від нього пішло кілька дворянських сімей. Правнук Леонтія-Індриса Андрій Харитонович переселився з Чернігова у Москву. Великий князь Василій Темний дав йому прізвисько Толстой (Андрій відрізнявся огряд­ністю). Так на Московії з'явились відомі люди з прізвищем Толсті: Сілівестр Іванович – полковий воєвода на Трубі в Москві, вбитий поляками під Москвою 1612 р.; Григорій Іванович – воєвода у Зубцові, помер 1636 р.; Василь Іванович (батько Анд­рія, чернігівського воєводи) був березівським і суздальським во­єводою, помер 1649 р.

З цього коріння походить Лев Миколайович Толстой. У середині 80-х років XIX ст. письменник відвідав Чернігівщину – батьківщину своїх предків.

 

1673 –?

ЧАПЛІН НИКОН ІЄВЛЕВИЧ. 31 грудня 1673 року був призначений воєводою Чернігова. Скільки тривала його служба, невідомо. Опісля був воєводою в Арзамасі.

Походив із стародавнього дворянського роду, започатковано­го польським шляхтичем Чаплінським, котрий служив велико­му князю Михайлу Олександровичу Тверському у другій поло­вині XIV ст. Нащадки його отримали прізвище Чапліних у се­редині XV ст.

Никон Ієвлевич – московський дворянин, головна дійова особа у литовському поході 1655 – 1656 рр. Військові заслуги Чапліна не залишились непоміченими. Він був призначений чер­нігівським воєводою.

 

1679 – ?

ЛЕОНТЬЄВ КІНДРАТ ІВАНОВИЧ. 5 серпня 1679 р. став воєводою. Більше ніяких відомостей про нього від­шукати не пощастило.

 

1680 – ?

КОЛТОВСЬКИЙ СЕМЕН СЕМЕНОВИЧ. З березня 1680 року обійняв посаду воєводи. Відомостей про його службу в Чернігові не збереглося. Можливо, походив з старовинного дворянського роду Колтовських. Боярин рязанський Михайло Іванович Глєбов «пожалован был в кормленье волостью Колтовскою» поблизу Москви і став писатися Колтовський. Його пра­правнука Анна Іванівна була з 1572 року дружиною Іоанна Грозного. Серед Колтовських у XVI і XVII ст. були воєводи і полковники.

 

1681

НАУМОВ ДАНИЛО ТРОХИМОВИЧ. Воєводою став 5 березня 1681 року. Незабаром бухгалтерські книги, грошову казну, ратних людей з гарматами та ядрами, хлібні і соляні припаси, цареві указні грамоти і, нарешті, саму фортецю пере­дав М. Кропоткіну.

 

1681 – 1682

КРОПОТІН МИХАЙЛО. На посаді воєводи пробув рік. При ньому Чернігів розширив свою територію за рахунок будівництва. Вісім хат було зведено із дубового лісу. На початку 1682 р. згідно з указом російського царя і Малоро­сійської колегії у фортеці збудовано нову вежу також із дубо­вого лісу. Грошові прибутки за цей час були значними, але Ми­хайло Кропоткін належав до людей економних. Купив лише п'ять нових солдатських прапорів. А стрілецькі знамена так і залишались старими. Шуби, в котрі одягались ратні люди, також не мінялися, хоча перетворились на той час у лахміття.

Помешкання , де жили чернігівські воєводи, при Михайлові Кропоткіну складалося з трьох світлиць, сіней і горища. Під третьою світлицею — лазня. Михайло Кропоткін тримав під контролем провіант ратних людей. Хлібні запаси розміщались в одинадцяти ямах, у чотирьох так званих житницях і в одній коморі, зберігались сіль, вино. М. Кропоткін контролював про­даж вина, бо від цієї торгівлі був значний прибуток. Турбував­ся воєвода і за поштове подвір'я. Тут було дванадцять коней, двадцять сім кіс (ними косили сіно для поштових коней), трид­цять сокир, десять заступів, багато чого іншого. Михайло Кро­поткін ревно виконував усі царські накази.

Можливо, його коріння треба шукати в родоводі Кропоткіних – удільних князів Смоленських. Засновником роду був князь Дмитро Васильович Кропотка, племінник останнього князя

Смоленського Юрія Святославича. Найближчою гілкою Кропоткіних для розуміння походження воєводи є гілка Бориса Михай­ловича Кропоткіна. У 1627 – 1629 роках володів значними маєтностями на Рязанщині. Нащадки Бориса Кропоткіна в XVII ст. служили стольниками, бувалії на воєводствах.

 

1682 – 1683

ЯНОВ СТЕПАН ІВАНОВИЧ. 4 січня 1682 р. Михайло Кропоткін передав воєводські справи своєму наступни­кові полковникові московських стрільців Степану Івановичу Янову. Від Михайла Кропоткіна йому дісталася в гарному стані фортеця, під командування перейшов 121 чоловік. 7 січня 1682 року Степан Янов прийняв хлібні, соляні, винні запаси. Того ж дня одружені солдати і стрільці одержали хлібне і соляне ут­римання у більшому розмірі, аніж неодружені вояки. На утри­мання поставлено тих, хто залишався на службі, поверх строку. Надано допомогу хворим. Степан Янов видав розпорядження, згідно з яким солдати, стрільці і вояки надстрокової служби несли варту по шість діб. Якщо у місті виникала важлива ро­бота, то вартування скорочувалося на дві доби.

Не збереглося відомостей про походження Степана Івановича Янова. Ми не знаємо, де він служив опісля, чи був одружений, коли і де помер.

Скупі дані про Янова дають підстави припустити, що у лис­топаді 1683 р., коли він залишив службу, його наступниками бу­ли Григорій Калінін і московський полковник Семен Воєйков. На жаль, про них не залишилось жодних свідчень.

 

1684 – 1685

БОРИСОВ ПЕТРО ІВАНОВИЧ. 8 серпня 1684 р. призначений воєводою. До того – полковник москов­ських стрільців. Упродовж семи місяців виконував свої обов'яз­ки. Вірогідно, його родовід бере початок від дяка Бориса з ро­сійського міста Кашнри та його синів Микити і Григорія, котрі разом із прізвищем Борисови (від імені батька), у 1680 р. ста­ли володарями значних маєтностей і започаткували п'ятий дво­рянський рід Борисових. А може, Петро Іванович був родичем Григорія Микитовича Борисова – воєводи Чернігова у 1592 році..

 

1685 – 1686

ДЕМЕНТЬЄВ БОРИС ФЕДОРОВИЧ. Воєвод­ство прийняв 8 березня 1685 року. До того був підполковником московських стрільців, розквартированих у Чернігові. Рік і сім місяців ніс свою службу Борис Дементьєв.

Батько воєводи – Федір Васильович, російський дворянин, володар маєтків у Московському повіті з 1550 року.

Борис Федорович після Чернігова ніс цареву службу в ін­ших містах. Його ім'я зустрічається у родовій книзі Самарської губернії як володаря великого маєтку з 1690 р.

 

1686 – 1687

ЖЕЛЯБУЖСЬКИЙ ІВАН ОПАНАСОВИЧ. 23 жовтня 1686 року став чернігівським воєводою. Про його діяль­ність на цій посаді нам нічого невідомо. Він – московський дворянин польського походження. Народився 1638 р. у родині московського воєводи. Службу розпочинав при дворі Олексія Михайловича. У 1666 році Іван Желябужський – завідувач Конюшенним приказом. Якщо Федір Олексійович дав йому чин думного дворянина, то наступні царі в 1684 р. зробили Івана Опанасовича окольничим, а потім вже і чернігівським воєво­дою.

Пізніше Іван Желябужський відіграв значну роль в історії московської дипломатії. Відомий своїми «Записками», котрі охоплюють період з 1682 до 1709 р. І. О. Желябужський зма­лював побут і звичаї того часу, особистість Петра І, розповів про випадки різних зловживань і судових справ. Помер Іван Опанасович приблизно після 1710 року.

 

1687 – 1688

ІЗМАЙЛОВ МАТВІЙ ПЕТРОВИЧ. З 23 лютого 1687 року – воєвода. Був на цій службі рік. Діяння його не збереглися у пам'яті народній. Вірогідніше за все, своїм поход­женням зобов'язаний стародавньому дворянському роду Ізмайлових, з якого вийшов і Чернігівський полковник Володимир Ізмайлов (1740-і роки).

 

1688 – 1690

ШАХОВСЬКИЙ ФЕДІР ІВАНОВИЧ. Воєвода з 8 лютого 1688 року. Про його дворічну службу в Чернігові ві­домостей немає. Біографічні дані також відсутні, якщо не брати до уваги, що брат Шаховського, князь Семен Іванович, сидів на московському воєводстві в епоху Василя Шуйського.

 

1690 – 1691

ВОЛКОНСЬКИЙ ФЕДІР (ФЕДУЛ) ФЕДОРО­ВИЧ. Не залишив по собі як воєвода ніяких свідчень.

Походив із стародавнього княжого роду Михайла Всеволо­довича Чернігівського, молодший син якого Юрій одержав у власність Тарусу неподалік від російського міста Калуги. Прав­нуки Юрія Костянтин, Іван і Федір оселилися в Алексинському повіті. На річці Волконі придбали маєток. З того часу стали на­зиватися князями Волконськими.

На початку XVI ст. старша гілка Волконських розділилася на три, засновниками яких були онуки Костянтина Юрійовича; Дмитро, Петро-Верига, Іпат-Потул Васильовичі.

Із нащадків Дмитра Васильовича Волконського Федір (Федул) Федорович і був чернігівським воєводою.

 

1691 – 1694

ПОЛЮБІН БОГДАН ФЕДОРОВИЧ. У нарисі В. Домбровського «Город Чернигов и Черниговская губерния» знаходимо такі рядки: «Воєвода окольничий Богдан Полюбин в 1691 г. по челобитью жилых солдат и стрельцов построил в но­ной крепости (на р. Стрижень.) церковь деревянную но имя князя Михайла и боярина его Феодора, которая стояла до 1766 г., а в сем году по ветхости разобрана». Нинішня церква на честь князя Михайла та боярина його Феодора знаходиться на території Чернігівського військового госпіталю.

Після Б. Ф. Полюбіна чернігівськими воєводами служили Михайло Хилевський – підполковник солдатського строю і князь Іван Степанович Хатетовський. Але було у 1700 і 1701 роках. Жодних фактів про діяльність чернігівських воєвод не збереглося.

 

 

 

 
 

 
   
X