Головна | Козацька доба | Війни XIX-XX ст | Краєзнавство | Мовознавство | Туризм | Література | Друзі | Контакти   
 

НАРОДНЫЙ РАЗСКАЗЪ „ПРО ЩАСТЕ“.

[Киевская старина. — 1889. — Т.25. — №4. — С.196-199.]
Печатаемый ниже разсказъ записанъ въ м. Веркіевке Нежинскаго у?зда, Черниг. губ. отъ крестьянина П. М. Середки. Разсказъ этотъ былъ вызванъ чтеніемъ разсказа гр. Л. Н. Толстаго «Счастье», которое дало поводъ слушателямъ къ различнымъ сужденіямъ. Убежденный тонъ разсказчика доказывалъ, что онъ смотрелъ на свой разсказъ не какъ на сказку, а искренне в?рилъ въ его правдивость. (адаптовано до говору с.Орлўвка)

 

Ось постўйте ж лиш, і я вам розкажу про щастя. Ото був собі такий чоловік, шо знав, хто вродився щасливий, а хто безщасний. Як тўльки гляне чи на людину, чи на скотину, так і бачить: ото ж щасливе, а то ні. Й було у того чоловіка скўльки там дітей, — усі щасливі, тўльки один син-парубок нещасливий. Прийшло урем’я женить того сина, а у його вже й дівка на приміті є. Розказав вўн батькові, чия дівка, побачив її батько й зараз і взнав, шо й вона нещаслива. От вўн й каже синові: знаеш шо, сину: не бери цюю, бери он таку то й таку! (А то щаслива). — Ні вже, каже син, як не тую, так зовсім не хочу женицця. Як уже батько не вговоряв його, — вўн усе своє. «Видно, така вже йому доля», подумав батько и оженив його, як той хтів. Пожили вони трохи, батько й каже молодим: «гледіть же, діти, живіть тепер у мене, а як помру я, то не одрізняйтесь од старшого брата, бо ви обоє нещасливі». Як почули теє молоді і давай радитись: коли ми нещасливі, то ходім од їх зовсім, — може ми своє щастя найдем. Прийшли до батька. «Так і так», кажуть, «пустіть, тату, нас шукать щастя; пўйдемо ми од вас, шоб і не жить перед вашими очима нещасливим». Чого вже батько не робив, як не упрашував їх — ні: «пустіть», та й годі. От батько благословив — «ідіть, діти, куди знаєте: така вже дожно Божа воля» одділив їм, шо знав, запрягли вони кибіточку, поїхали. Їдуть день і другий, може вони там і з тиждень, або й з місяць їздили і бачать раз на дорозі, на виїзді з села, лазять двое щенят — видно хтось викинув лишніх. Жінка й каже: «вўзьмемо, чоловіче, одно лучченьке, може як небудь вигодуєм, воно здасця». Узяли. Чи скоро, чи не скоро вибрали вони собі місто, купили земельки, грунтик, воликўв, овечечок за тўї гроши, шо дав їм батько, і стали жить. І собача тее із маленького стало добрим собакою — вигодували його то молочком, то хлібцем. Став тўй собака гледіть худобу. И шо ж би ви думали: за шо вони не возьмуцця — в усьому їм удача: хліб родить добре, скотинка здорова, овечки, свині, кури — усе плодицця добре, а росте — як з води йде. От годўв через шість у їх стало таке хазяйство, якого й у батька не було. Згадали вони раз батька да й кажуть: «от же батько й не знає, шо нам тута так ловко; — напишемо до його письмо, нехай приїде провідає, порадуецця на наше життє». Порадились, послали. «Так мов і так, тату: живемо ми, слава Богу, у достатках — приїзжайте провідать, от вам і гроші на дорогу». Дивуєцця старий, не вірить. «Треба», думає, «поїхать, побачить». Приїзжає. Бачить по хазяйству, шо усього доволі, і не може додумацця, шо воно за знак: вже й на дітей дивився, і на птицю, і на скотинку, шо дома була — не видно щасливого! Дивуєцця старий, не знає, шо й думать. Увечері сів на порозі, виглядає скотину з поля. Пройшли свині з овчара, пройшли телята, пройшли корови з череди — нема щасливого; коли це пастухи женуть отару овець, а за ними й собака у двўр; тўльки глянув старий — «ага, ось де щастя»! Повечеряли, батько й каже: «знаєш шо, сину: скажи, шоб убили отого собаку». — «Нашо, каже син: вўн у мене дуже ловкий собака, жалько, ми його з жўнкою маленьким знайшли да вигодували, служив вўн нам скўльки годўв — за шо його убивати? — Ось убий, я тобі кажу, — вам лучче буде». Шо ти будеш казать? Треба батька послухать. Прийшли пастухи на другий день, хазяїн і каже: «убийте зараз собаку». А пастухи «ні за шо, кажуть, не вб’ємо, лучче ви нас розщитайте. Ви думаєте, шо то ми бережемо овець? Ото все собака». Так і не захтіли. Найняв вўн других, попасли вони день чи два — «убийте собаку». — «Нашо ми будем таку розумну твар убивать? Не задля того наймались». І покинули. От же знайшовся такий, шо не пожалів: як убить, так і убить, — убив і покинув у городі (так звелів старий). Хазяйка аж заплакала за собакою; а батько сів у дворі і дивцця у город. Коли це біжать кури, один півень пўдбіг до того собаки да й клюнув його і раз і два. «Ну, каже старий, добре. «Заходить у хату да й каже до невістки. «От шо, дочко, — завтра, прийшовши з церкви, поїду я додому, дак заріж мені на дорогу отого півня. Да гледи, не пробуй і нікому не давай його пробувать; шо негодицця, те закопай, а шо годицця, те для мене зжар». На другий день пойшов хазяїн з батьком до церкви, а хазяйка зарізала півня і жарить. Діти й давай просить: «дай, мамо, покоштувать того півника шо дідові зарізала». — «Не можна, каже мати, дід не велів». Старшенький же одойшов, а меньший, годўв чотири хлопчик, просить да й просить; вона його й ударила, а вўн усе своє просить, плачучи. Коли це входить сусідка. «Чого це у вас, сусідко, плач ради празника»? — Так мов і так, свекўр не велів коштувать півня, а воно лізе, як слюта, — я й ударила». «Еге, голубонько, свекўр сьодні тут, а завтра й поїхав, а діти усігда з тобою: дай йому трошки, одщипни там чого небудь — воно й не видно буде». Вона так і зробила. Повернули люди з церкви, входить і хазяїн з батьком; тўльки глянув старий на дітей, так і вбачив, шо йому треба. Сіли обідать: «Давай же, дочко й півня». — «А Ви ж казали: на дорогу». — «Еге, то так треба було казать; а тепер можна їсти, бо вже є у вас щасливий», да й указав на того хлопчика, шо півня покоштував. Да й розказавъ їм усе. «Ото через те у вас так добре хазяйство велось, шо був у вас щасливий собака; а як би собака в полі здох, то й щастя там бизосталось, і звелось би ваше хазяйство. А як клюнув півень собаку, дак щастя перейшло в півня, а тепер у хлопчика. Жівіть тепер да Бога хваліть, — усе ваше при вас буде“.

 

 

 

 
 

 
   
X